Читати книгу - "Чотири після півночі"

Коли Павер дістався туди, Арделія мусила якось дізнатися, що я її виказав і що гру закінчено. Тож вона вбила його. Вона… вона стисла його в смертельних обіймах, так само, як і містера Левіна. Як я й сказав їй, кора на ньому була дуже груба, але вона тверда й на клені, та якщо загнати трубку на потрібну глибину, то і з нього можна добути сік. Гадаю, що вона загнала свою достатньо глибоко.

Коли він помер, Арделія, певно, відвела його машину до того місця, де її знайшли. Хоч тією дорогою — Ґарсон-роуд — у ті часи майже ніхто не їздив, усе одно на це потрібна була неабияка хоробрість. Але що їй ще було робити? Зателефонувати до поліційної дільниці й сказати, що в Джона Павера стався серцевий напад, поки він із нею балакав? Це б викликало величезну купу запитань якраз у той час, коли їй хотілося, щоб про неї думали якомога менше. Розумієте, навіть Норм Бімен захотів би дізнатися, чого це Джон Павер із таким поспіхом рвонув поговорити з міською бібліотекаркою.

Тож Арделія відвезла його по Ґарсон-роуд аж до ферми Ордея, завела машину в канаву, а тоді пішла додому тим шляхом, що ним завжди ходив я, — через кукурудзу.

Дейв перевів погляд із Сема на Наомі, а тоді знову на Сема.

— Закладаюся, що знаю, що вона робила далі. Арделія почала шукати мене.

Я не маю на увазі, що вона скочила в машину й почала їздити вулицями Джанкшн-Сіті, зазираючи до моїх звичних лігов; їй цього не треба було. За ті роки Арделія раз за разом або сама з’являлася коло мене, коли я був їй потрібен, або посилала когось із дітей зі згорнутою запискою в руках. Чи я сидів на купі коробок позаду перукарні, чи рибалив у струмку, чи лежав п’яний за товарною станцією — вона знала, де мене шукати. То був один із її талантів.

Але цього разу — коли Арделія найбільше хотіла мене знайти — у неї нічого не вийшло, і мені здається, що я знаю причину. Я казав вам, що не заснув і навіть не зомлів після того, як дзвонив у поліцію; це більше скидалося на кому або смерть. А коли Арделія наставила на мене те своє третє око, чи чим там вона шукала, то воно мене не побачило. Не знаю, скільки разів за ті день і ніч її око могло дивитися прямо на місце, де я лежав, і не хочу знати. Знаю тільки, що коли б вона мене знайшла, то до мене не прийшла б жодна дитина із запискою. Натомість вона прийшла б сама, і я навіть не уявляю, що б Арделія зробила зі мною за те, що я втрутився отак у її плани.

Вона, певно, все одно знайшла б мене, якби мала більше часу, але його якраз було обмаль. Арделія вже все підготувала. До того ж вона швидко втрачала енергію. Наближалася пора її сну, і вона не могла гаяти час на мої пошуки. Крім того, Арделія, певно, подумала, що ще матиме таку нагоду в майбутньому. І зараз це майбутнє настало.

— Не розумію, про що ти, — сказав Сем.

— Ще й як розумієш, — відповів Дейв. — Хто забрав книжки, через які ти потрапив у цю біду? Хто віддав їх на перероблювання разом із твоїми газетами? Я. Думаєш, вона цього не знає?

— Гадаєш, ти й досі їй потрібен? — спитала Наомі.

— Звісно, але не так, як був потрібен раніше. Тепер Арделія лише хоче вбити мене. — Він повернув голову, і його ясні зажурені очі зазирнули в Семові. — Тепер їй потрібен ти.

Сем напружено засміявся.

— Я певен, що вона була запальною кралею тридцять років тому, — мовив він, — але ця пані постаріла. Мені не дуже подобаються такі жінки.

— Я бачу, ти таки не зрозумів мене, — сказав Дейв. — Вона не хоче з тобою трахатися, Семе; вона хоче тобою стати.

10

За кілька секунд Сем мовив:

— Стривай. Зажди-но трохи.

— Ти почув мене, але не взяв мої слова так близько до серця, як треба було б, — сказав йому Дейв. Він говорив терпляче, але втомлено — жахливо втомлено. — Тож дозволь я розкажу тобі щось іще.

Після того як Арделія вбила Джона Павера, вона завезла його так далеко тому, щоб не потрапити під підозру першою. Тоді поїхала й відчинила бібліотеку, як це робила завжди. Частково тому, що винувата людина виглядає підозрілішою, коли відхиляється від звичного розпорядку, але не тільки через це. Час її перевтілення насувався дедалі швидше, і Арделії потрібні були життя тих дітей. І не питайте мене навіщо, бо я не знаю. Може, вона, як той ведмідь, мусить напхатися по саму зав’язку, перш ніж упасти в сплячку. Я лишень переконаний, що їй конче треба було провести Казкову годину того понеділка… і вона провела.

Під час тієї Казкової години, коли всі діти сиділи довкола неї в трансі, у який вона їх занурила, Арделія сказала Томові й Петсі, що хоче, аби вони прийшли до бібліотеки у вівторок зранку, хоч улітку бібліотека щовівторка і щочетверга була зачинена. І вони прийшли, і вона їх порішила, запавши потому в сплячку… яка так схожа на смерть. А тоді, через тридцять років, Семе, з’явився ти. Ти знав мене, а Арделія хотіла зі мною поквитатися, тож для неї це непоганий початок… але є дещо набагато краще за це. Ти також знаєш про бібліотечну поліцію.

— Я не знаю, звідки…

— Так, ти не знаєш, звідки ти про неї дізнався, і від цього їй тільки краще. Коли таємниці настільки страшні, що ми мусимо ховати їх від самих себе… для таких, як Арделія Лорц, це найкращі таємниці з усіх. До того ж поглянь на додаткові призи: ти молодий, неодружений, не маєш близьких друзів. Це правда, чи не так?

— До сьогодні я б так і сказав, — мовив Сем, трохи подумавши. — Я б сказав, що єдині друзі, яких я придбав із того часу, як приїхав до Джанкшн-Сіті, вже виїхали звідси. Але я, Дейве, вважаю тебе і Наомі своїми друзями. Дуже добрими друзями. Найкращими.

Наомі