Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Але система, що склалася протягом багатьох десятиліть, працювала більш-менш ефективно, тому, хоч труднощі існували завжди (як і саме ЦРУ, без якого жодна людина не лише в Америці, а й у світі не уявляла собі існування усталеного світопорядку), вони не мали якогось істотного впливу на підвалини цього розвідувального монстра. Факти продажності й зради співробітників Ленґлі, які раз у раз шокують заокеанського обивателя, не кидають надто густої тіні на авторитет ЦРУ як організації, що входить до системи національної безпеки Сполучених Штатів Америки.

Майкл Давніс чекає повідомлення з Києва від свого агента «Чичеріна», якого завербував, коли той навчався в одному з університетів США. Майкл Давніс згадує, як багато років тому симпатичний хлопчина з України дуже активно проводив час в Америці. Швиденько розтринькав гроші, що їх дали батьки на навчання, а оточенню хотів здаватися крутим і забезпеченим. Після однієї з чергових пиятик хлопець потрапив до поліцейської дільниці, про що Майклові повідомили його люди. Інтелігентний приємний чоловік витягнув студента з поліції й пообіцяв не повідомляти про інцидент ні в університет, ні в посольство України. Через певний час, зрозумівши, що трапилося й що на нього чекає, студент-українець спробував викрутитися, але йому показали із сотню фотографій, на яких він зафіксований у цікавих інтимних позах з голими дівчатами й навіть із хлопцями, і студент, як каже нинішня молодь, «здувся». Далі — справа техніки. Додому в Україну він повернувся з псевдонімом «Чичерін».

Саме від нього чекав повідомлення Майкл Давніс. «Чичерін» мав поінформувати, як справи з просуванням на високу державну посаду американського протеже. Операція, яку здійснювало ЦРУ ось уже кілька років, поки що йшла як слід.

Але останнє повідомлення «Чичеріна» було тривожним.

У СБУ в деяких людей виникли підозри щодо його особи.

Щойно генерал Шершун вийшов з їдальні, як перед ним виріс полковник Зорій.

— Добрий день, Володимире Дмитровичу.

— Привіт, Богдане. Обідати?

— Та ні, спеціально чекаю на вас. Треба поговорити.

— До Софії?

— Бажано б — подалі.

— Навіть так? Значить, серйозні діла, — генерал одягнув рукавички, глибше натягнув шапку. — Холоднувато сьогодні гуляти, але чим тільки не пожертвуєш заради приємних новин.

— Еге, саме той випадок, — зіронізував Зорій. — Тут скоро сам собі перестанеш довіряти від таких приємностей.

— А це вже називається параноя. Знаєш, скільки в різні часи співробітників звільнено саме через цей діагноз? — Шершун і Зорій перетнули вулицю Володимирську, минули штаб-квартиру прикордонників і повільно попрямували Рейтарською.

— Розповім усе, що мені відомо, — Зорій покосився на генерала і зустрів його примружені очі. — Ну, майже все. Я отримав оперативні дані від надійного джерела про те, що у нашій Службі працює «кріт». Завербований ЦРУ вже багато років тому, а ось коли введений у кадровий склад — невідомо. Схоже, обіймає одну з найвищих посад. Особа, яка це виявила, передала інформацію нам, тобто в СБУ, можливо, в контррозвідку. Але у нас вона не проявилась. Або нею займається Берун, або…

— Або її тримає сам «кріт»?

— Такий варіант можливий.

— А якщо ця вражина — я? — Шершун зупинився.

— Враховуючи методи цеерушників, можна припустити, що агента вони завербували за кордоном, можливо, в Штатах. Наскільки мені відомо, ви, пане генерале, далі Мостиської не виїжджали.

— Багато ти знаєш, — Шершун усміхнувся й рушив далі. — Так, а що ти від мене хочеш? Шпигуни — не моя парафія. Та, як мені відомо, і не твоя.

— Володимире Дмитровичу, кому-кому, а вам відомо, що наша Служба американцям до лампади. У нас давно вже секретів, про які не знала б остання торговка на Бессарабці, немає. У нас у державі взагалі вже секретів немає. Усе продали наші міністри-капіталісти. Отож у цеерушників є якісь інші цілі. А враховуючи нинішню ситуацію в країні…

— Яку ситуацію? — перебив Зорія Шершун.

— Хрінову ситуацію. Держава розвалюється, економіка летить к бісовій матері, по корупції ми попереду планети всієї. При владі хапуги й злочинці, які, окрім власного збагачення, ні про що більше не думають. А що казати про нашу спецслужбу?! Це що — спецслужба? Які в нас кадри? Кого ми понабирали? Починаючи з 1991 року багато людей пішло, гарних людей, професіоналів. Вони не бачили жодної перспективи служити далі.

— Здається, ми з тобою про це вже говорили…

— Отож. Тільки говорили. А всі бачать, що режим гнилий, і в цій ситуації тільки байдужий і лінивий не захоче скористатися слабкістю й імпотенцією влади. Багато хто вже приміряє свою гузницю під президентське крісло.

— Хочеш сказати, що…

— Так, не виняток, що й американці не проти скористатися моментом. Скоро булава лежатиме в пилюці: бери — не хочу.

Вони знову зупинилися і стояли один проти одного: два соратники, два патріоти, два бійці, двоє небайдужих чесних людей.

— Володимире Дмитровичу, стояти осторонь і чекати, коли ці наші домашні падли догризуть країну — злочин. І допоможуть їм іноземні радники. Треба самим знайти «крота». Чесно скажіть — є вже якісь думки щодо кандидатур?

— Ти знаєш, так зразу в голову нічого й не йде. Треба подумати, — Шершун якось кумедно закопилив губу, наче вже почав посилено шурувати мозком. — Хоча є одна думка. Тобі треба зустрітися з генералом Ковтуненком. Пам’ятаєш його?

— Звичайно, Георгій Кирилович, колишній начальник нашої розвідки. Прекрасна людина, професіонал.

— Він може тобі… нам допомогти. Пам’ять у нього —