Читати книгу - "Пан Ніхто"

Потім у моїй голові майнула ідея продати єдине моє майно — годинник. Це, звісно, не золотий годинник, але йому властива найголовніша для годинника якість — точність. На жаль, нині спроба обміняти непотрібний хронометр на життєво необхідні крони може виявитися фатальною: це радянський годинник.

Останню і зовсім безневинну спокусу також відкинуто. Маю на увазі яблуневі сади, розташовані за кілометр вад мого барака. Бо на фермах завжди люди, і буде надзвичайно прикро попастися на дрібній крадіжці після того, як тебе оголосили небезпечним убивцею.

Тож усю п'ятницю я провів у летаргії й шукав утіхи в думці, що становище могло бути ще гіршим, а раз воно не гірше, то треба тільки радіти. Дощ нарешті перестав, вітер ущух, у хмарах прорізалися віконця синього неба, і навіть сонце, певно, вийшло б, коли б його не прогнали сутінки й ніч.

Суботній день був справді сонячний, і я вирішив, що слід трохи розім'ятися, аби перевірити, чи прогулянка не вгамує почуття голоду. Я вивільнився з газетної білизни і подався до околиці міста. Зробивши обхідний маневр у кілька кілометрів, увійшов у спокійну зелень Королівського парку.

Ні, прогулянка зовсім не вгамовує голод, а тільки посилює його. Я поминув ятку з булочками і солодощами, намагаючись не дивитися на них, але погляд мій уперто звертався до дитячих ласощів, а в голові товклися ідіотські думки: наприклад, вхопити найбільшу булочку й утекти.

Я завбачливо обійшов майданчики з гойдалками, що аж кишіли дітлахами, і сів на лаву у безлюдній боковій алеї, бо коліна мені гули од утоми. Відкинувшись на спинку, я підставив обличчя теплому сонцю. Перед заплющеними очима замерехтіли червоні кола, а у вухах звучали дитячі вигуки й сміх, що долинали від майданчика з гойдалками.

Власне, розрив з Маргаритою стався саме через дітей. Хоча дитина була тільки приводом. І це сталося якраз у парку, де я, як-от і сьогодні, облігся на лаві, з тією відміною, що то був парк Свободи, я був значно краще вдягнутий і поруч сиділа Маргарита.

— Я хочу мати дитину, — сказала вона немов сама до себе, дивлячись на дівчаток, що бігали по алеї.

— Це можна було б влаштувати, — великодушно відповів я, насолоджуючись сонячним теплом.

— Але дитина повинна мати батька…

— Природно, вона його матиме.

— Хочу сказати: справжнього батька.

— Авжеж, справжнього — не паперового.

— Емілю, я не хочу брати теоретичного шлюбу з гіпотетичним чоловіком.

— Що це найшло на тебе? — запитав я і подивився на неї.

— Нічого не найшло. А як і найде, ти знаєш, що саме. Я не можу усе життя чекати й нервувати.

— Я гадав, ми вже покінчили з цими розмовами… — відповів я лагідно, намагаючись приглушити досаду.

— Це ти завжди закінчуєш їх балачками замість по-справжньому щось вдіяти.

— Що ти маєш на увазі?

— Щоб ти знайшов собі іншу роботу.

— Цього не буде. А коли ти збираєшся чекати, поки це станеться, краще не витрачай час, а знайди іншого батька для своєї майбутньої дитини.

— Гаразд, так і буде! — проказала Маргарита визивно. Й оскільки репліка не дала сподіваного ефекту, вона пустила наступну стрілу: — Раз ти так любиш, мене…

— Ти прекрасно знаєш, як я люблю тебе. Але я люблю і свою професію.

— Атож. Неначе інших не існує! Наче ти не знаєш мов, наче в тебе нема зв'язків і ти не можеш знайти спокійніше місце у дипломатії або торгівлі?..

— Як Тодоров?

— А чому ні? Хіба в Тодорова робота нижча за твою?

— Я не говорив такого.

— Знаю, що ти хотів сказати. Коли ти хочеш, щоб я пішла до Тодорова, я це зроблю, не питаючи тебе. А як це станеться, знай, що винний будеш ти.

— На цьому світі кожен сам відповідає за свої вчинки, — зауважив я. — І не розумію, навіщо говорити про вину. Мій вибір, принаймні щодо професії, остаточний. Твій щодо шлюбу — ще попереду. Зроби його — і край.

— Оце я й хотіла знати, — сухо проказала Маргарита. — Ходімо, якщо ти не заперечуєш.

Ми встали, і я провів її додому, і це була остання наша зустріч, бо Маргарита справді поспішила зробити свій вибір і пішла до Тодорова.

По алеї, де я сидів, бігли двоє — дитина і цуценя. Дівча бігло попереду з надкушеною булочкою в руці, а слідом за ним — цуценя. Час від часу дитина зупинялася й підносила булочку до вологого носика тваринки, аби подражнити її, і знову бігла. Цуценя явно не відчувало ніякого потягу до булочки, але бігло за дівчинкою, бо розуміло гру..

Вони добігли до моєї лавки й зупинилися, не звертаючи на мене особливої уваги. Дівчинка вилізла на лавку і поклала булочку біля себе, готова негайно забрати її, якщо цуценя зазіхне на ласощі. Але цуценя тільки обнюхало булочку, одвернуло свій вологий писок і нашорошило вуха: з-за чагарників долинув жіночий голос: «Евеліно! Евеліно!»

Дівча щось пискнуло у відповідь і разом з цуценям побігло назад. Я озирнувся, мов злодій, узяв надкушену булочку і подався в протилежному напрямку.

________

У моєму становищі ціла булочка то справжня розкіш, але нею важко угамувати голод на цілий день. І все-таки завдяки булочці субота минула значно легше за неділю.

Усю неділю, аж до вечора, змучений голодом, я бродив околицями міста. Спочатку я уникав шосе й ходив стежками серед поля, а потім не витримав спокуси і пішов уздовж шосе, сподіваючись знайти у кюветі залишки їжі, викинуті з машин. Однак люди в цій країні або не їдять під час їзди, або мають звичку з'їдати усе без останку, бо єдине, що я надибав, — кілька порожніх пляшок.

Коли безконечний день нарешті згас і стало темно, я подався до заздалегідь наміченої ферми, обійшов її і через колючий дріт переліз у яблуневий сад. Фрукти крупні, важкі й холодні, і я навпомацки зривав їх з-поміж вологого листя низького дерева і складав за пазуху, здригаючись од холодних дотиків. Пазуха ставала дедалі важчою, але я жадібно продовжував збирати врожай, аж поки не почув гавкіт. Собака міг гавкати зовсім не на мене, та я не мав наміру перевіряти це і продерся крізь колючий дріт, притримуючи однією рукою комбінезон, щоб не розсипати дорогоцінні плоди.

Ледве опинившись у полі, я надкусив одне яблуко і з легким розчаруванням переконався, що воно кисле й тверде, мов дерево. Та яким би кислим воно не було, це все-таки їжа, і я всю дорогу жадібно гриз яблука й,