Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ох, нічого страшного, сер. Я залюбки роблю все, що можу.
Незабаром ліки подіяли, і містер Кері заснув. Філіп вийшов на кухню і запитав у місіс Фостер, чи не час їй відпочити. Він бачив, що останні кілька місяців жінці велося нелегко.
— Ну, сер, що я можу вдіяти? — відповіла вона. — Бідолашний старий джентльмен так залежить від мене, і попри те, що часом він буває набридливим, його просто неможливо не любити. Правда ж? Я працюю тут уже стільки років, що навіть не знаю, що робитиму, коли його не стане.
Філіп бачив, що жінка справді любить старого. Вона мила його, одягала, годувала і щоночі вставала до нього по п’ять разів — місіс Фостер спала у сусідній кімнаті, а вікарій, прокинувшись, одразу хапався за дзвіночок і калатав, поки вона не приходила. Він міг померти будь-якої миті, а міг прожити ще кілька місяців. Дивно було, що жінка з такою терплячою ніжністю доглядає за чужою людиною, і сумно, що на цілому світі про нього піклувалася лише вона одна.
Філіпові здавалося, що релігія, яку дядько проповідував ціле життя, тепер стала для нього просто формальністю: він часто читав Біблію, а щонеділі приходив помічник вікарія і причащав його, але було зрозуміло, що містер Кері зі страхом чекає смерті. Він вірив, що вона відкриє йому ворота до вічного життя, але зовсім туди не поспішав. Страждаючи від постійного болю, прикутий до крісла, втративши надію вийти колись на свіже повітря, залежачи, наче дитина, від жінки, якій сам платив, вікарій однаково чіплявся за знайоме життя.
У Філіпа в голові з’явилося запитання, яке він не міг озвучити, адже знав, що дядько відповість загальноприйнятими словами: йому хотілося збагнути, чи тепер, наприкінці життя, коли машина ось-ось мала зупинитися від болю, священик досі вірить у безсмертя; можливо, в глибині душі, не наважуючись сформуватися в такі необхідні слова, зріла думка, що немає ані Бога, ані життя після смерті.
Увечері третього дня Різдва Філіп сидів у їдальні з дядьком. Щоб потрапити на роботу завтра о дев’ятій, він мусив дуже рано виїхати, і вже збирався побажати дядькові на добраніч. Вікарій задрімав, і Філіп, лежачи на канапі біля вікна, опустив книжку на коліна й ліниво роздивлявся кімнату. Він міркував, скільки вдасться вторгувати за меблі. Раніше Філіп обійшов будинок і оглянув знайомі з дитинства речі: там було кілька порцелянових дрібничок, котрі можна було продати за пристойну ціну, і він замислився, чи не забрати їх із собою до Лондона. А ось меблі були у вікторіанському стилі — з червоного дерева, міцні й потворні; на аукціоні за них дадуть копійки. У дядька було три чи чотири тисячі книжок, але всім відомо, як погано їх купують; навряд чи бібліотека коштуватиме більше, ніж сто фунтів. Філіп не знав, скільки грошей залишить йому дядько і вкотре підраховував мінімальну суму, з якою зможе закінчити навчання, отримати диплом і прожити, поки працюватиме на такій бажаній посаді помічника у шпиталі. Він дивився на старигана, який заснув неспокійним сном: у цьому вкритому зморшками обличчі не залишилося нічого людського — воно перетворилося на морду якоїсь дивної тварини. Філіпові спало на думку, як легко можна закінчити це безглузде життя. Він думав про це щовечора, коли місіс Фостер готувала для вікарія ліки, які дозволяли йому спокійно поспати. У неї було дві пляшечки: одна з ліками, які чоловік приймав постійно, а друга з опіатами для втамування нестерпного болю. З неї покоївка наливала трохи рідини і залишала на ніч біля ліжка хворого. О третій чи четвертій ранку вікарій зазвичай випивав ліки. Нескладно було б подвоїти йому дозу; тоді старий помре вночі і ніхто нічого не запідозрить, адже доктор Віґрем і так очікував його смерті з дня на день. Смерть була би безболісною. Подумавши про гроші, яких так відчайдушно потребував, Філіп стиснув руки. Кілька місяців життя у стражданнях однаково нічого не змінять для старигана, а ось для нього вони означали чимало: терпець у нього вривався, а від думки про те, що завтра доведеться повертатися на роботу, проймали дрижаки. Нав’язливу думку про дядькову смерть відігнати не вдавалося, як він не намагався, а серце скажено гупало в грудях. Це було б так просто, вкрай просто. Він нічого не відчував до старигана, ніколи не любив його; вікарій ціле життя переймався тільки собою, не зважав на дружину, яка обожнювала його, і залишався байдужим до хлопчика, котрим мав опікуватися; містер Кері не був жорстоким, просто туполобим бездушним чоловіком, підточеним браком чуйності. Це було б так просто, вкрай просто. Але Філіп не наважився. Він боявся докорів сумління; який зиск із грошей, якщо він потім шкодуватиме все своє життя. Попри постійні нагадування собі, що шкодувати — марна справа, деякі спогади час від часу поверталися до нього і не давали спокою. Філіпові хотілося, щоб його совість залишалася незаплямованою.
Дядько розплющив очі. Філіп зрадів, адже тепер старий трохи більше нагадував людину. Юнак щиро злякався того, що спало йому на думку: невже він щойно планував убивство? Цікаво, чи бувають в інших такі думки, а може, це лише він такий божевільний грішник? Філіп підозрював, що якби випала нагода, він однаково не зробив би цього, але нав’язлива думка поверталася знову й знову: ти не наважуєшся тільки через страх. Раптом дядько заговорив:
— Ти ж не чекаєш моєї смерті, Філіпе. — Юнак відчув, як серце підстрибнуло в грудях.
— Боже збав, звичайно, ні.
— Гарний хлопчик. Мені б не сподобалося, якби ти чекав. Коли я відійду, ти отримаєш трохи грошенят, але тобі не слід чекати моєї смерті. Інакше гроші не матимуть користі.
Він розмовляв тихо, але в голосі його була якась гарячковість. Від його слів у Філіпа боляче закололо серце. Він замислився, що за дивний здогад підказав старому, які бентежні думки оселилися у нього в голові.
— Сподіваюся, ти проживеш ще років із двадцять, — збрехав.
— Ох, ну на це я не сподіваюся, але якщо уважатиму на себе, то не бачу жодних причин не протягнути ще три чи чотири.
На мить він змовк, і Філіп не знаходив, що відповісти. А потім, наче обдумавши все, чоловік продовжив:
— Кожна людина має право жити стільки, скільки зможе.
Філіпові захотілося відволікти дядька.
— До речі, ти, здається, давненько вже нічого не чув про міс Вілкінсон?
— Дещо чув, вона цього року надіслала листа. Знаєш, вона вийшла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тягар пристрастей людських», після закриття браузера.