Читати книгу - "Чотири після півночі"

Він пішов до «Рототилера». Повернувши до них голову, Соумз закричав, щоб перекрити жваве торохкотіння культиватора.

— Ідіть до літака, а я поки що зажену цього звіра назад! Зважайте, щоб не зайти на болотисту ділянку в кінці смуги, бо черевики там залишите!

Соумз погнав «Рототилер» геть. Через шум було важко сказати напевне, але Семові здалося, що фермер і досі сміявся.

— Я вже думав, що той п’яний покидьок вріже дуба раніше, ніж я зможу з ним розквитатися!

Мотоблок проревів повз них у бік сараю, а Сем із Наомі перезирнулися.

— Про що це він говорив? — спитала Наомі.

— Не знаю — Дейв не захотів мені казати. — Він запропонував їй руку. — Мадам, чи не бажаєте прогулятися зі мною?

Вона взяла її.

— Дякую, сер.

Вони пильнували, щоб не зайти на грузьку ділянку, про яку попереджав Стен Соумз, але все одно трохи не догледіли. Нога Наомі вгрузла по кісточки, а грязюка стягнула з неї мокасин, коли вона сіпнула нею, щоб звільнитися. Сем нахилився, витяг його, а тоді підхопив Наомі на руки.

— Семе, ні! — закричала вона, розсміявшись від несподіванки. — Спину надірвеш!

— Ні, — сказав він. — Ти легенька.

Так і було… і раптом Семовій голові теж стало легко. Він доніс Наомі пологим схилом смуги до літака й поставив на ноги. Вона подивилася йому в очі спокійним і якимось променисто-ясним поглядом. Не довго думаючи, він нахилився до неї й поцілував. За мить вона обвила його шию руками й повернула поцілунок. Коли Сем знову подивився на неї, трохи засапавшись, Наомі усміхалась.

— Можеш називати мене Сарою, коли тільки захочеш, — сказала вона.

Сем засміявся й поцілував її знову.

5

Летіти в «навахо» за спиною в Стена Соумза було наче сидіти на спині в того, хто грає в класи. Вони підскакували й провалювалися вниз на неспокійних потоках весняного повітря, і Сем раз чи два подумав, що вони, можливо, зможуть надурити Арделію в такий спосіб, якого навіть ця дивна істота не могла б передбачити: розмазавшись об землю посеред айовського кукурудзяного поля.

Однак Стен Соумз наче не хвилювався; поки «навахо» мчав до Де-Мойна, пілот горлав таких сивочубих старих балад, як «Мила Сью» і «Вулиці Нью-Йорка». Наомі зачаровано виглядала з вікна на дороги, поля й будинки внизу, приставивши до обличчя зігнуті долоні, щоб затулитися від відблисків сонця.

Нарешті Сем постукав її по плечу.

— Ти наче вперше летиш у літаку! — прокричав він, щоб вона почула його за настирливо-комариним гудінням двигуна.

Вона на мить розвернулася до нього й усміхнулася від захвату, як школярка.

— Так і є! — сказала Наомі й одразу повернулася до вікна.

— Чорт забирай, — вилаявся Сем і затягнув ременя тугіше, коли літак знову задер носа і вкотре зробив гігантський стрибок угору.

6

«Навахо» швидко знизився і приземлився в Окружному аеропорту Де-Мойна двадцять хвилин на п’яту. Соумз підрулив до термінала для цивільних літаків, вимкнув двигун, а тоді відчинив двері. Сем трохи здивувався, відчувши кольку ревнощів, коли Соумз узяв Наомі за талію, щоб допомогти їй спуститися.

— Дякую! — видихнула вона. Її щоки палали рожевим, а в очах танцювали блискітки. — Це було дивовижно!

Соумз усміхнувся, від чого замість шістдесяти зненацька почав виглядати на сорок.

— Мені й самому це завжди подобалося, — сказав він, — і це краще, ніж цілий день відбивати собі печінки за тим «Рототилером»… Ніде правди діти. — Він перевів погляд з Наомі на Сема. — Ви можете сказати, що у вас за критична ситуація? Я міг би вам іще чимось допомогти, бо винен Дейвові трохи більше, ніж перескочити з Провербії до Де-Мойна і назад.

— Нам треба поїхати до міста, — сказав Сем. — Там є крамничка, «Книгарня Пелла». Ми замовили там книжки.

Стен Соумз глянув на них розширеними очима.

— Що ти кажеш?

— «Книгарня Пелла»…

— Я знаю ту книгарню, — мовив він. — Нові книжки в головній залі, старі позаду. Найбільший вибір на Середньому Заході, як говориться в рекламі. Я тільки хотів знати ось що: ви відірвали мене від роботи й захотіли прилетіти сюди, щоб купити кілька книжок?

— Це дуже важливі книжки, містере Соумз, — сказала Наомі. Вона торкнулася грубої фермерової руки. — Наразі вони — найважливіша річ у моєму житті… і в Семовому.

— І в Дейвовому, — додав Сем.

— А якби ви розповіли мені, що у вас коїться, — спитав Сем, — чи зміг би я це зрозуміти?

— Ні, — сказав Сем.

— Ні, — погодилася Наомі й легенько всміхнулася.

Соумз глибоко зітхнув через широкі ніздрі й запхав руки в кишені штанів.

— Ну, гадаю, що не так воно мені й важливо. Я винен Дейвові послугу вже десять років, і були часи, коли це лежало на моїй душі доволі важкою каменюкою. — Він просвітлів. — І я зміг подарувати гарненькій молодій пані перший політ на літаку. Гарнішою за дівчину після першого польоту може бути тільки дівчина після першого…

Він замовк і почовгав черевиком об перон. Наомі стримано мовчала й дивилася кудись за обрій. А тоді під’їхала вантажівка з паливом. Соумз швидко підійшов до неї й заговорив до водія.

Сем зауважив:

— Здається, ти справила неабияке враження на нашого безстрашного пілота.

— Може й так, — сказала вона. — Я почуваюся чудово, Семе. Хіба це не божевілля?

Він ніжно заправив непокірне пасмо волосся їй за вухо.

— Увесь день божевільний. Найбожевільніший із тих, що я пам’ятаю.

Але тоді заговорив його внутрішній голос — він долинув із тієї глибини, де рухалися літосферні пласти пам’яті, — і сказав йому, що це не зовсім так. У нього був іще один такий самий божевільний день. Навіть божевільніший. День «Чорної стріли» й червоної лакриці.

Сем знову відчув, як у ньому пробуджується та дивна, притлумлена паніка, і закрився від того голосу.

Якщо ти хочеш урятувати Сару від Арделії, Семе, забудь про геройство і почни згадувати, хто такий твій бібліотечний полісмен.

Я не хочу! Не можу! Я… я не мушу!

Ти повинен згадати.

Я не повинен! Мені не можна!

Ти повинен спробувати наполегливіше, інакше надії нема.

— Мені вже треба йти додому, — пробурмотів Сем Піблз.

Наомі, яка відійшла пороздивлятися закрилки «навахо», почула його і повернулася.

— Ти щось казав?

— Нічого. То пусте.

— Ти дуже блідий.

— Бо дуже напружений, — різко сказав він.

Стен Соумз повернувся до них. Він показав великого пальця водієві вантажівки з паливом.

— Довсон каже, що можна позичити його машину. Я відвезу вас до міста.

— Ми могли б викликати таксі… — почав Сем.

Наомі похитала головою.

— Часу замало, — сказала вона. — Дуже вам дякуємо, містере Соумз.

— Ох, та дідько