Читати книгу - "Ім’я вітру"

Денна пирхнула.

— Такі закони тут не виконуються. Ти ж знаєш.

Я знизав плечима.

— Все одно це був дорогий пристрій. Звідки в людини, що живе в крихітній хатинці з земляною долівкою, арбалет, який коштує десять талантів?

— Може, він знав про дракуса, — припустила Денна, збентежено роззираючись довкола. — Я б зараз була не проти мати арбалет.

Я хитнув головою.

— Дракуси сором’язливі. Вони уникають людей.

Денна відверто поглянула на мене й насмішкувато показала рукою на руїни хати.

— Згадай усіх диких тварин у лісі, — сказав я. — Усі дикі тварини уникають контакту з людьми. Ти вже казала, що взагалі не чула про дракусів. І це не просто так.

— Може, він скажений?

Тут я зупинився.

— Страшно подумати. — Я оглянув сплюндрований пейзаж. — Як узагалі вколошкати таку істоту? І чи може ящірка взагалі сказитися?

Денна почала збентежено переминатися з ноги на ногу, нервово роззираючись довкола.

— Хочеш іще на щось тут подивитися? Бо з мене цього місця досить. Я не хочу бути тут, коли ця істота повернеться.

— Мені здається, що нам треба поховати цього хлопаку по-людськи…

Денна хитнула головою.

— Я не буду залишатися тут так довго. Ми можемо розповісти про це комусь у місті — може, та людина про це подбає. Він може повернутися щохвилі.

— Але чому? — запитав я. — Чому він повертається сюди? — Я показав рукою. — Це дерево мертве вже цілий виток, але оте вирвали з землі всього дні зо два тому…

— Чому це тебе цікавить? — запитала Денна.

— Чандріяни, — твердо сказав я. — Я хочу знати, чому вони сюди прийшли. Чи керують вони дракусом?

— Я не думаю, що вони тут були, — відповіла Денна. — На фермі Мотенів — можливо. Але це лише робота скаженої коровоящірки. — Вона пильно вдивилася в моє обличчя. — Я не знаю, по що ти сюди прийшов. Але не думаю, що ти це знайдеш.

Я хитнув головою й роззирнувся навкруги.

— Мені здається, що це має бути якось пов’язано з фермою.

— На мою думку, ти хочеш, щоб тут був якийсь зв’язок, — м’яко промовила вона. — Але цей хлопака загинув уже давно. Ти сам так сказав. А пам’ятаєш одвірок і корито для води на фермі? — Вона нагнулася й постукала кісточкою одного пальця по одній з колод зруйнованої хатини. Звук вийшов глухим. — І поглянь на арбалет — метал не проіржавів. Їх тут не було.

Я відчув, як у мене обірвалося серце. Я знав, що вона має рацію. У глибині душі я розумів, що хапався за соломинки. Однак я відчував, що здаватися, не спробувавши все можливе, неправильно.

Денна взяла мене за руку.

— Ну ж бо. Ходімо. — Вона всміхнулася й потягнула мене. Її рука була прохолодною й гладенькою. — Є цікавіші заняття, ніж полювання на…

Десь серед дерев пролунав гучний тріск: «хр-рясь-хр-хр-рясь». Денна відпустила мою руку й повернулася в той бік, звідки ми прийшли.

— Ні… — промовила вона. — Ні, ні, ні…

Завдяки раптовій загрозі дракуса я знову зосередився.

— Ми в безпеці, — сказав я, роззирнувшись навкруги. — Він не може вилізти. Заважкий для цього.

— На що вилізти? На дерево? Та він валив їх знічев’я!

— На кручі. — Я показав на прямовисну скелю на краю лісочка. — Уперед…

Ми незграбно побігли до підніжжя скелі, ледь долаючи борозни та перестрибуючи повалені дерева. За нами я почув низький, схожий на грім рев. Я позирнув за плече, але дракус і досі був десь посеред дерев.

Ми дісталися підніжжя скелі, і я заходився шукати таку ділянку, якою могли видертися ми обоє. За довгу гарячкову хвилину ми, вилізши з густих заростів сумаху, знайшли ділянку, на якій земля була сильно перерита. Тут покопався дракус.

— Поглянь! — Денна показала на розлом у скелі, глибоку розколину зо два фути завширшки. Крізь неї могла протиснутися людина, але для величезної ящірки вона була завузькою. Прямовисна скеля була подряпана гострими кігтями, а довкола розритої землі було розкидане потрощене каміння.

Ми з Денною протиснулись у вузьку розколину. Там було темно — єдиним джерелом світла була вузька смужка блакитного неба вгорі. Повзучи, я місцями був змушений повертатися боком, щоб не застрягнути. Коли я прибрав руки зі стін, виявилося, що мої долоні вкриті чорною сажею. Вочевидь, дракус, не маючи змоги прорити собі хід, дихнув вогнем у вузький прохід.

Всього за десяток футів щілина трохи поширшала.

— Тут є драбина, — сказала Денна. — Я полізу вгору. Якщо ця тварюка дихне на нас вогнем, він пройде тут, як дощова вода ринвою.

Вона вилізла, і я подався за нею. Драбина була неоковирна, але міцна, і за двадцять футів ми опинилися на рівній землі. Нас із трьох боків оточував темний камінь, але зруйновану хатину та повалені дерева внизу було чітко видно. Біля скелі стояв дерев’яний ящик.

— Бачиш, що там? — запитала Денна, вдивляючись униз.

— Скажи мені, що я недарма обдер собі коліна під час бігу.

Я почув глухий удар і відчув, як у мене за спиною здійнялася хвиля гарячого повітря. Дракус заревів ще раз, і вузькою щілиною внизу знову пройшов вогонь. Далі раптово пролунав лютий звук, схожий на шкрябання цвяхів по шиферу: дракус шалено задряпав підніжжя скелі.

Денна відверто поглянула на мене.

— Нешкідливий.

— Ми його не цікавимо, — відповів я. — Ти ж бачила. Він дряпав ту стіну ще задовго до того, як ми тут опинилися.

Денна сіла.

— Що це за місце?

— Якийсь оглядовий майданчик, — сказав я. — Звідси видно всю долину.

— Та ясно, що це — оглядовий майданчик, — зітхнула вона. — Я кажу про це місце загалом.

Я відкрив дерев’яний ящик, який стояв під скелею. Усередині лежали груба вовняна ковдра, повний бурдюк із водою, трохи сушеного м’яса та з десяток гострющих стріл для арбалета.

— Я теж не знаю, — зізнався я. — Може, той хлоп від чогось утік.

Шум унизу припинився. Ми з Денною визирнули на сплюндровану долину. Врешті-решт дракус відійшов від скелі. Рухався він повільно; його величезна туша залишала в землі нерівну колію.

— Він рухається не так швидко, як минулої ночі, — зауважив я. — Може, він і справді хворий.

— Може, він стомився, бо цілий день намагався нас відстежити й убити. — Вона глянула на мене. — Сядь. Ти дієш мені на нерви. Ми поки нікуди не підемо.

Я сів, а дракус на наших очах посунув до середини долини. Він підійшов до дерева футів із тридцять заввишки й