Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Що бажаєте? — офіціант підійшов. Я замовив собі чаю і млинців, сів так, щоби видно мені було той стіл, за яким Іван.

Придивляюся і бачу, що Стерлінг так наче переконує гостя. Руками махає, якісь папери показує. А от очі у самого перелякані. Дивно. Невже з пограбування ще не відійшов? Хоча ж ділки, вони коли про справи балакають, то забувають про все. А цей балакає, а переляканий якийсь. Підозріло.

Ось їм офіціант приніс чарки, Стерлінг, мабуть, тост коротенький сказав, бо чарки підняли й перехилили. Ще запропонував випити, але Іван пити відмовився. Молодець. Потиснули руки і розійшлися. Я чай допив і дізнався, що Стерлінг живе на третьому поверсі в апартаментах. Знайшов покоївку, яка в нього прибирала.

Дав рубль, і все вона розповіла. Що Стерлінг жив спочатку сам, а потім приїхала до нього донька. При доньці він став менше пити й курити, вечорами частенько вона грала для нього на піаніно, інколи і співала. Донька з готелю не виходила, а Стерлінг щодня їздив на нафтопромисли за місто.

— Аж поки ото не пограбували його. І донька одразу поїхала.

— Куди?

— Не знаю, може, додому. Того ж дня я увечері прибирати прийшла, а Стерлінг сам сидить і дудлить питво своє. Віскі зветься. Дудлить і плаче.

— Чого плаче?

— Мабуть, за донькою сумує. Звик же до неї. Така гарненька дівчина була!

— Кажуть, продавати він свої свердловини надумав?

— Та кажуть. Погано це. Він чайові хороші завжди залишає.

— А не знаєте, де його свердловини?

— Та за містом десь.

Про те, де свердловини розташовані, я дізнався в поліції й наступного ранку вже чекав на бричці біля «Орлиного гнізда». Став перед готелем заздалегідь і на відстані, щоб не мозолити очі охороні, якої тут було добряче. Дивлюся, двоє чоловіків присіли за деревом і теж вхід до готелю пасуть, так, наче чекають когось. У папахах, гостролиці, горці, мабуть. Такі невеличкі мужички, але видно, що жилаві. Присіли мовчки і сидять. Коли з воріт виїхав Стерлінґ на машині, під’їхав до центрального входу. Знову сам за кермом був, що для Полтавської губернії нечувано. Бо ж шофер мусив бути. Без шофера — це як самотужки на бричці їздити, хіба що граф Маєвський міг собі дозволити, так він і на велосипеді прилюдно розтинав, що для дворянина — ганьба. А цей Стерлінґ анітрохи і не соромився, що за кермом, наче мужик якийсь. Щось інше його турбувало, бо он сидів набурбурений. Спочатку думав, що гроші, а потім згадав, що в таких ділків від передчуття грошей обличчя аж розправляється, розквітає, як ото у людини перед святими образами. Ні, щось інше. Треба цього Стерлінга вивчити.

Ось вийшов з готелю Іван у супроводі лакеїв, та як вийшов! Наче генерал-губернатор на параді! Постава царська, погляд гордий, лакеї йому двері машини відчинили, аж устеляються. Ну, з такими прислужниками неважко зірку спіймати. Усівся Іван, Стерлінґ газу дав, і поїхали. Добре хоч дороги у цьому Грозному, як і всюди в нашій імперії, погані. Бо ж бричка на хорошій дорозі за авто довго не вженеться, а тут встигав, грібся потроху, тримаючись на відстані. Що цікаво, не сам я їхав, а попереду оті двоє горців верхи скакали. Тут узагалі дикі краї. У нас у Роменському повіті хіба що Сумський гусарський полк на маневрах, так ото вершника побачиш, а так усі на возах, бричках чи пішки. Як хтось не військовий верхи поїде, так уся вулиця на те диво визиратиме. А тут усі більше верхи. Мабуть, тому, що гори поблизу, а там возом не проїдеш.

Ого так і чимчикували. Іван зі Стерлінгом у машині перші, за ними два вершники, а потім уже я на бричці торохчу. Побоювався, щоб не помітили мене вершники, але вони такі захоплені були переслідуванням, що назад і не дивилися. Я й сам як у конторі працював, то на цьому ледь не згорів кілька разів. Бо ж коли ти мисливець, полюєш, то забуваєш, що й за тобою іти можуть, на дичину перетворити.

Я он хоч і третім їхав, але назад дивився. Тільки нікого за мною. Торохчу, навколо пагорби, лісами заросли, зручне місце для абреків. Ото, може, звик я до рідних країв, але нічого мені миліше рідної Посульщини немає. Де лани на всі боки, ярки, ставки, хутори. От там душа відпочиває, а тут наче й не погано, але не те. Чужі краї.

Дивлюся, що вершники відстали від авто Стерлінга, а потім узагалі повернули і зникли в лісі поруч. Я зупинився, коли бачу — вершники з’явилися на пагорбі. То не засідку на мене робили, а поїхали кудись. Я нагнав коня і покотив по дорозі. Невдовзі вже був біля нафтопромислів. Ще й не бачив їх, а почув крики. Дорога звивалася на невеличкий пагорб, вискочив на нього і побачив унизу цілий натовп, що зібрався біля будівель. Мабуть, то і була свердловина. Натовп був поганий, я ж на натовпах знався. Це тобі не урочиста зустріч государя імператора в Києві. Схоже на страйк. Збіглися мужики, їх близько сотні, кричать, руками махають. Вимагають, мабуть, збільшення платні. Стерлінг щось намагається їм сказати, але й слухати його не хочуть. Вирує натовп, а я вираховую провокаторів. Майже ніколи натовп сам не вибухає, завжди є ті, хто його підбурює, бунтівники різні. Онде один, усередині стоїть, інколи щось наказує, і наказ його вмить поширюється натовпом. А он іще один, на жида схожий, той більше за всіх горлопанить.

Бачу, що Стерлінг щось каже Іванові, мабуть, пропонує поїхати геть. Правильно пропонує, бо ж розпалений натовп не переконаєш. Треба почекати, поки охолонуть люди, злякаються бунту, а тоді вже брати провокаторів, а інших учити, що не треба бунтувати. Та тільки Іван крутить головою, не зголошується їхати. От же дурень молодий! Підвівся у машині, руку підняв. Мабуть, думав, що тут весь натовп і вщухне. А натовп давай реготати та кпити. А потім хтось багном кинув. От просто шматок землі схопив і кинув. Чорна пляма на все обличчя Іванове. Натовп аж вибухнув реготом — і полетіло багно в машину. Іван по револьвер кинувся, Стерлінг щось крикнув і дав газу. Лакеї кинулися тримати