Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Відповівши так, Лжедмитрій і вдався «до хитрощів». Себто удавано погодився на пропозицію гетьмана, який діяв від імені короля, а сам тим часом «думав про інше і готував усе потрібне для втечі».

Гетьман вирішив захопити «царя і царицю» в монастирі, але доки він чекав ранку, щоб почати повне оточення монастиря, до нього примчав перебіжчик і доніс (невмируще сіє плем’я — перебіжчиків!), що «самозванець, посадивши на коней свою государиню та інших жінок (можна тільки уявити, як глупої ночі глухими просторами під завивання вовків і скрип снігу мчало на конях перелякане жіноцтво! — В. Ч.), утік із царицею і всім двором» з монастиря у ніч на 6 вересня.

Переслідувати його було вже пізно. Та й не було поки що у тім нагальної потреби, адже головні сили «царика» були від нього відірвані. А при ньому залишилися лише козаки та «маленькі бояри». Всі вони подалися до Калуги, і встигнуть примчати під захист її мурів раніше, аніж їх наздоженуть переслідувачі. Але, гмикнув гетьман, щасливої дороги! Довго в Калузі «царик» не просидить. Головне, що врятована Москва, і не сьогодні-завтра царем руським стане поляк Владислав.

Уже опинившись у Калузі зі своїм добре поріділим вій­ськом, Лжедмитрій раптом запропонував іншому гетьманові, Яну Сапезі, «прощення» — якщо він, гетьман, повернеться до нього, «царя Дмитрія», на службу. Ні більше ні менше! Зі свого боку Марина Юріївна пообіцяла гетьману заступитися за нього перед королем, якщо той звинуватить його у «зраді».

Гетьман Сапега, посміявшись з тих пропозицій Калузького вора, повідомив короля: якщо його милість йому доручить, то він постарається якомога м’якішими засобами схилити «того франта», сиріч Лжедмитрія, «ввірити себе його милості короля», а для цього він, гетьман, уже послав до Калуги п. Валевського, якому доручив «переконувати самозванця до цього».

А в цей час «Семибоярщина» відправила своє посольство під Смоленськ у ставку короля — для «затвердження присяги королевичу Владиславу».

У Москві вже були готові визнати об’єднання двох держав, якщо престол посяде королевич Владислав, і впустити до столиці польський гарнізон, аби він допомагав їм обороняти її від самозванця.

Дмитрій зі своїми людьми був оточений в Калузі, як ведмідь у барлозі, військами короля. Надії на порятунок уже не було. На останній раді в гетьмана Жолкевського вирішили: ще раз спробувати гуртом умовити Лжедмитрія II та Марину Мнішек залишити Росію, пообіцявши їм навзамін який-небудь «удільчик, у Польщі чи Литві...».

Коли ж вони не пристануть на цю пропозицію, об’єднаному війську взяти штурмом Калугу, оплот Лжедмитрія, його самого скарати на горло, труп, як і труп першого Дмитрія, спалити, попіл зарядити до гармати і вистрелити ним у яке-небудь болото. Що ж до Марини Мнішек, то, враховуючи, що вона все ж таки жінка (та й піддана короля), відправити, не питаючи на те її згоди, під домашній арешт у Самбір.

І на тім поставити крапку в Смуті, що все ще не вгавала в Московській державі...

Але зовсім інші наміри мали Дмитрій та Марина. Обоє вони й не думали здаватися на милість переможців, а ще збиралися «повоювати за свої попрані права».

11 грудня 1610 року.

ПОЛЮВАННЯ ПІД КАЛУГОЮ

Анекдоти вічні, і не суть важливо, який з них і коли народився — в далекому минулому, сьогодні чи ще завтра з’явиться на світі білому.

Суть у тому, що вони несуть нам сьогодні.

Хоча б ось такий, який, звичайно ж, виник у наші дні.

Офіцер велить взводу взяти лопатки і рити окопи.

Наївний солдатик і питає: а для чого треба рити окопи?

— Ворог нападе, нам потрібне укриття.

Тоді наївний солдатик пропонує інший варіант:

— Може, ми самі на ворога нападем, хай краще він риє окопи?!.

Логіка залізна — для всіх віків минулих і майбутніх підходить.

Справді-бо, не треба ховатися од ворога, який нападає, в окопах. Хай краще він ховається в тих окопах!

Лжедмитрій, утікаючи до Калуги, вирішив більше не наступати, а рити окопи і ховатися в них — себто відсиджуватися — допоки? — за фортечними мурами. Вони міцні, на перших порах ніби й захистять, але ж... Така позиція — копати окопи і ховатися в них — супротивнику дає можливість наступати. Замість того, щоб його загнати в окопи.

І супротивник, скориставшись наданою йому можливі­стю, перейшов у наступ — з наміром, звичайно ж, викурити Лжедмитрія II з окопів.

Така придибенція.

«...Там його чистенько вимили, віднесли до зали, приклали голову знову до тулубища, і кожний, хто хотів, міг прийти і подивитися на нього...»

Що творилося в Московській державі в кінці 1610 року!

Дійшло до того, що сам король, аби хоч якийсь край по­класти жадобі й розбоям, змушений був заборонити війську «пустошити (у Росії. — В. Ч.) землі, виводити полон, руйнувати церкви, розорювати села, мучити підданих».

Але це вже мало чим могло зарадити. Король був далеко, у Варшаві, а польські війська у засніженій Росії, охопленій до всього ж ще й смутою.

У Москві, яку на запрошення «Семибоярщини» зайняли поляки, відкрито ділили державну скарбницю, ділили чини, посади, маєтки і вотчини, бо все продавалося і на все були покупці. Із Москви та з інших міст царства щодня вирушали загони, які годилося б назвати зграями грабіжників, «на охоту» і «на ловитву».

У самій Москві лютували хапуги, які розтягували все, що траплялося під руки. Навіть золоті статуї апостолів у людський зріст, що були виготовлені за Годунова, переплавляли в золоті зливки і ними розплачувалися з німецьким найманим вій­ськом із Швеції. Не пощадили і статую «Ісуса з чистого золота, вагою, напевне, в тридцять тисяч червоних золотих».

Міколай Мархоцький не щадив співплемінників, пишучи:

«Наші, охоплені жадібністю, не пощадили і Господа Ісуса, хоч дехто пропонував його відіслати в цілості до Краківського замкового костьолу — в дарунок на вічні часи. Але отримавши Ісуса з московської скарбниці, наші