Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Що робити тепер? Вершники, що проїжджали попід аркою (здебільшого сивочолі ковбої, яких через похилий вік визнали непридатними для загону Ленґіла), не звертали жодної уваги на хлопчика-наймита з шинку й на його мула. Проте Міґель неодмінно звернув би. Старий конюх його завжди недолюблював і весь час стежив, щоб Шимі, бува, чого не поцупив за найменшої нагоди. Якби Міґель побачив, як попихач Корал скрадається подвір’ям, то, швидше за все, вигнав би його втришия.

«Ні, не вижене, — похмуро подумав Шимі. — Тільки не нині. Тепер я не дозволю йому себе гнобити. Не дозволю, навіть якщо він кричатиме».

Але що, як старий справді закричить і здійме ґвалт? Прийдуть погані мисливці за трунами і вб’ють його, Шимі. Хлопець уже був готовий померти заради своїх друзів, проте не хотів пропасти ось так, безглуздо, ні за цапову душу.

Тож, переминаючись із ноги на ногу, він в нерішучості стояв у промінні сонця, яке вже не гріло, шкодуючи, що такий дурненький. Якби в нього був розум, він міг би придумати якийсь план. Так спливла година, минуло дві години. Час збігав повільно, і кожна мить завдавала тортур. Він відчував, як щохвилини його шанси допомогти Сюзен-сей зменшуються, але як цьому зарадити, не знав. Одного разу з заходу до його вух долинув якийсь грім… хоча який міг бути грім у таку погожу осінню днину?

Щойно Шимі наважився перетнути подвір’я — тієї миті там не було ані душі, і, можливо, йому б пощастило добігти до будинку, — коли, хилитаючись, вийшов зі стайні чоловік, якого він боявся.

Обвішаний амулетами Міґель Торес був п’яний як чіп. Заточуючись із боку в бік, він прямував до середини подвір’я, стрічка сомбреро перекрутилася на його худющій шиї, довге сиве волосся майоріло на вітрі. Його штани були мокрі спереду, неначе він помочився, забувши, що спершу їх треба спустити. В руці він тримав керамічний глечик. Очі були дикі й збентежені.

— Хто це наробив? — закричав Міґель, підвівши погляд у полуденне небо, на примарний Місяць-Демон, що плив на його тлі. І хоч Шимі теж був не в захваті від старого, серце йому стислося. Не можна було дивитися ось так, упрост на Демона — адже це віщувало нещастя. — Хто це наробив? У вас питаю, сеньйоре! Por favor! — Настала пауза, а потім Міґель закричав так пронизливо, що ледь утримався на ногах. Він здійняв кулаки, наче збирався вибити відповідь із місяця, що підморгував йому, але майже одразу безсило опустив їх. Кукурудзяний самогон, що витік із шийки глека, обілляв його ще сильніше. — Maricón,[39] — пробурмотів він і заточився до стіни (мало не перечепившись через задні ноги коня, на якому їздив лихий мисливець за трунами), а тоді сів, притулившись спиною до глинобитної стіни. Приклався до глека, нажлуктився від душі, потім насунув сомбреро собі на очі. Його рука ніяк не могла облишйти глечик, але зрештою поставила його на землю, неначе неспроможна була втримувати таку вагу. Шимі дочекався, поки великий палець старого відпустив ручку глека і рука важко впала на гравій. Хлопець рушив було вперед, але потім вирішив почекати ще якийсь час. Міґель був старий і огидний, проте міг виявитися ще й підступним, подумав Шимі. Багато людей були підступні, особливо такі бридкі, як цей Міґель.

Шимі дочекався, поки з-під сомбреро полинуло гучне хропіння, і повів Капика на подвір’я, здригаючись від кожного удару копит об бруківку. Однак Міґель навіть не поворухнувся. Шимі прив’язав Капризного до конов’язі скраю (мул вереском привітався з конями, знову змусивши хлопця здригнутися) і швидко покрокував до парадних дверей. Він ніколи й гадки не мав, що доведеться отак просто в них зайти. Узявся за великий залізний засув, ще раз озирнувся на старого, що спав під стіною, потім відчинив двері та навшпиньках прокрався всередину.

Згорблений по самісінькі вуха, він постояв у прямокутнику сонячного світла, що лилося крізь прочинені двері: боявся і чекав, що зараз чиясь рука ухопить його за карк (недобрі люди чомусь завжди його знаходили, хай як він силкувався втягнути голову в плечі) і сердитий голос насварить, питаючи, якого дідька він тут ошивається.

Але у вестибюлі було тихо і порожньо. На дальній стіні висів гобелен, що зображав ковбоїв, які пасли коней на Крутоярі. До нього було прихилено гітару з обірваною струною. Хоч як тихо намагався ступати Шимі, його кроки все одно відлунювали в коридорі. Це змусило його здригнутися. В цьому будинку було скоєно вбивство, він був поганим. Тут, напевно, водилися привиди.

І все ж тут була Сюзен. Десь вона таки була.

Він зайшов у подвійні двері на дальньому боці вестибюля і потрапив до зали для урочистих подій. Під її високою стелею луна від кроків розносилася ще гучніше. Зі стін дивилися покійні мери, неначе проводжаючи Шимі своїми моторошними очима привидів і відзначаючи про себе, що це чужинець. Він знав, що їхні очі намальовано фарбою, та все ж…

Один портрет непокоїв його найбільше: опасистий чолов’яга з кучмою рудого волосся, ротом бульдога і недобрим блиском у очах наче хотів поцікавитися, що робить у великій залі будинку мера недоумкуватий наймит із заїжджого двору.

— Перестань на мене так дивитися, великий старий сучий сину, — пробурмотів Шимі, і йому наче відлягло від серця. Бодай на якийсь час.

Далі була їдальня, з довгими столами, зсунутими до стін. На одному столі лежали рештки обіду — тарілка з холодною куркою, кілька скибок хліба і півкружки елю. Сиротливий вигляд їжі на столі, який накривали під час численних ярмарків і фестивалів та який за звичайного плину життя ні на мить не мав лишатися без ужитку того самого дня, змусив Шимі збагнути весь жах того, що сталося. Жах і гіркоту. Життя в Гембрі змінилося безповоротно і вже ніколи не буде таким, як колись.

Ці довгі спомини не завадили йому швидко підобідати хлібом і куркою, що лишалася на тарілці, й запити все рештками елю. Адже впродовж цілісінького дня у нього макової краплини в роті не було.

Він відригнув, винувато зиркнув в обидва боки, затуливши рота брудними руками, і пішов далі.

Двері у дальній стіні кімнаті було закрито на засув, але не замкнено. Відчинивши