Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Цей сеньйор Тоніко, рідкісний красень, найвродливіший чоловік у Ільєусі, був надто спритним хлопцем. В присутності дони Олги він обертався на святого. Але коли її не було, він ставав солодкослівним закоханим, пригортався до Габрієли, називав її кралечкою, адресував їй повітряні поцілунки. Він приходив на Лайдере і зупинявся біля її вікна, коли вона була вдома. Після весілля він почав називати Габрієлу «донечкою». Саме він, з його слів, переконав Насіба в необхідності одруження з Габрієлою. Тоніко приносив їй цукерки, не спускав з неї очей, брав за руку. Цікавий молодик і напрочуд вродливий.

Вулицями гуляли люди. Насіб поспішав — у барі зараз багато відвідувачів. Габрієла теж поспішала до цирку. Насіб не провів її додому, попрощався на пустельному схилі. Ледве він зник за рогом, як вона мало не бігцем повернулася назад. Треба було пройти так, щоб її не помітили з вікна бару, тому Габрієла не хотіла йти дорогою через Уньан. Вона пішла набережною; сеньйор Мундіньйо в цей час входив у двері свого будинку і зупинився поглянути на Габрієлу. Вона обминула бар і хутко пішла до порту. Там Габрієла побачила вбогий, тьмяно освітлений цирк. Гроші вона тримала затисненими в кулаці, але ніхто не торгував квитками. Габрієла розсунула парусинові стіни і увійшла. Другий відділ уже розпочався, але вона не бачила Туїски. Вона влаштувалася на гальорці і почала уважно стежити за п'єсою. Як цікаво! Аж ось з'явився Туїска, такий смішний у невільницькому одязі. Габрієла заплескала в долоні і, не стримавшись, гукнула:

— Туїско!

Негреня не почуло. Спектакль був сумним: бідолашного клоуна кидає зрадлива дружина. Але траплялися і веселі місця; коли всі сміялися, сміялася і Габрієла, плескаючи Туїсці. Раптом вона відчула на потилиці подих чоловіка і почула голос:

— Що ви тут робите, серденько?

Поруч з нею стояв сеньйор Тоніко.

— Я прийшла подивитися на Туїску.

— А коли Насіб дізнається?

— Він не дізнається… Я не хочу, щоб він дізнався. Він такий гарний.

— Не турбуйтеся, я не скажу.

Як швидко все закінчилося, а було ж так цікаво!

— Я проведу вас…

Біля входу він сказав (ох, і зух цей сеньйор Тоніко!):

— Ходімо через Уньан, перейдемо пагорбом, щоб не проходити повз бар.

Вони йшли швидко. Потім зникли ліхтарі, а сеньйор Тоніко все говорив, і голос у нього був такий вкрадливий. Він найвродливіший чоловік у Ільєусі.

Протягом кількох місяців видовище це повторювалось майже щоденно, і все ж мешканцям Ільєуса не набридало милуватися водолазами. В скафандрах з металу і скла вони здавалися істотами з іншої планети, що висадилися в бухті. Вони занурювались у воду там, де річка впадала в море. Спершу все місто виходило до причалів біля пагорба Уньан, щоб побачити їх ближче. Дії водолазів, їхній спуск під воду, робота нагнітальних помп, вирування води, повітряні бульби, що піднімаються з глибини, — все це супроводжувалось вигуками.

Прикажчики полишили крамниці, вантажники — мішки з какао, куховарки — каструлі, швачки — шитво, Насіб — свій бар. Були й такі, що наймали човни і цілоденно кружляли навколо буксирів. Головний інженер, червонощокий парубок (Мундіньйо попрохав міністра надіслати на цей раз неодруженого фахівця, аби уникнути неприємностей), викрикував накази.

Дона Армінда жахалася при вигляді чудовиськ у скафандрах.

— І чого тільки не повигадують! Адже, коли я розповім про це небіжчику чоловіку під час сеансу, він назве мене брехухою. Не дожив, бідолаха, а то сам би переконався.

— Та і я ніколи б не повірила, якби не бачила на власні очі. Треба ж таке — опускатися на морське дно… Ніколи б не повірила, — признавалася Габрієла.

Люди юрмилися на причалі Уньан, на осонні, а сонце припікало з кожним днем все відчутніше. Збирання врожаю підходило до кінця, какао сохло в баркасах і в печах, наповнювало склади експортних фірм і трюми пароплавів компаній «Баїйяна», «Костейро», «Ллойд». Коли один з цих пароплавів заходив у порт або залишав його, буксири і драги відпливали вбік, звільняючи прохід, але потім знову поверталися на місце — роботи провадились прискореними темпами. Водолази були найпомітнішою сенсацією року.

Габрієла розповідала доні Армінді і негреняті Туїсці:

— Кажуть, що на дні моря краще, ніж на землі. Там все є: і пагорб більший від Конкісти, і різнобарвні риби, і підводні луки, де вони пасуться, і сад з квітами кращий, ніж сад префектури. Там є навіть дерева та інші рослини, є місто. І затонулий пароплав.

Негреня Туїска висловило сумнів:

— По-моєму, там лише пісок та затонулі дерева барауна.

— Дивак ти. Я ж маю на увазі глибокі місця, що знаходяться далеко від берега. Мені це розповідав один юнак, студент, він читав багато книжок і знав геть все на світі. Я була служницею у їхньому будинку. Він мені багато чого розповідав.

Габрієла усміхнулася.

— Який збіг обставин! — вигукнула дона Армінда. — Я нещодавно бачила уві сні юнака, що стукав у двері будинку сеньйора Насіба. В руках він тримав віяло, затуляв ним обличчя і запитував про тебе.

— Тіпун вам на язик, доно Арміндо! Невже це віщий сон?

Увесь Ільєус цікавився станом робіт у порту. Не лише водолази, але й драги викликали захоплення