Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

2 193
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 188 189 190 ... 222
Перейти на сторінку:
цукерки.

Раптом до мене дійшло, що відбувалося там насправді.

— Не їж!

Вона спантеличено поглянула на мене.

— Усе не так погано, — сказала вона — не надто розбірливо, позаяк рот у неї був повний і злипнувся. — Воно дивне, але, у принципі, не неприємне.

Підійшовши до неї, я вибив кружало в неї з руки. У відповідь її очі гнівно спалахнули.

— Виплюнь! — гарикнув я. — Негайно! Це отрута!

Гнів на її обличчі негайно обернувся жахом. Вона роззявила рота й випустила на землю грудку темної речовини. Тоді сплюнула густою чорною слиною. Я сунув їй у руки свою пляшку з водою.

— Прополощи рота, — сказав я. — Сполосни й виплюнь.

Вона взяла пляшку, а тоді я згадав, що вона порожня. Ми допили її під час обіду.

Я кинувся бігти й ледь подолав вузький прохід. Притьмом видерся по драбині, схопив бурдюк, а тоді спустився й повернувся до маленької ущелини.

Денна сиділа на дні ущелини мертвотно-бліда і з круглими очима. Я пхнув бурдюк їй у руки, і вона захлебтала так швидко, що аж захлинулась, а тоді сплюнула й трохи закашлялась.

Я сунув руку в кострище, глибоко занурив її в попіл і врешті-решт знайшов під ним вуглинки, які не згоріли. Дістав жменьку незгорілого деревного вугілля. Потрусивши рукою, майже позбувся попелу, а тоді сунув їй жменьку чорних вуглинок.

— З’їж оце, — наказав я.

Вона глянула на мене порожніми очима.

— З’їж! — Я потрусив жменею вугілля перед нею. — Якщо ти це не розжуєш і не проковтнеш, я виведу тебе з ладу й запхну його тобі в горлянку! — Я закинув трохи собі в рот. — Поглянь, тут нічого страшного немає. Просто зроби це. — Мій тон пом’якшився, став швидше благальним, аніж наказовим. — Денно, довірся мені.

Вона взяла трохи вугілля й поклала собі в рот. Бліда на виду, зі сльозами на очах, вона розжувала все і, скривившись, запила ковтком води.

— Тут збирають триклятий офалум, — пояснив я. — Який же я ідіот — не помітив цього швидше.

Денна почала щось говорити, але я урвав її.

— Не говори. Їж далі. Стільки, скільки зможеш.

Вона серйозно кивнула, вирячивши очі. Пожувала, трохи закашлялась, але проковтнула вугілля, знову набравши в рот води. Швидко з’їла дванадцять порцій, а тоді знову прополоскала рота.

— Що таке офалум? — тихо запитала вона.

— Наркотик. Це дерева денер. Ти щойно напхала собі повний рот денерового ґлею. — Я сів поруч з нею. У мене трусилися руки. Я поклав їх на ноги й міцно притиснув, аби це приховати.

Вона нічого не відповіла. Про денеровий ґлей знали всі. У Тарбієні закоцюблі трупи солодкожерів, які перестаралися з дозою в провулках і під дверима в Доках, доводилося збирати шкуродерам.

— Скільки ти проковтнула? — запитав я.

— Я просто його жувала, як іриску. — Вона знову зблідла на виду. — У мене ще трохи застрягло в зубах.

Я торкнувся бурдюка.

— Полощи далі.

Вона перекотила воду з однієї щоки до другої, виплюнула й повторила процедуру. Я спробував здогадатися, скільки наркотику потрапило в її організм, але на це впливало надто багато чинників. Я не знав, скільки вона проковтнула, наскільки рафінованим був той ґлей, чи намагалися ті, хто його виробляє, якось його фільтрувати чи очищувати.

Вона ворушила ротом, водночас облизуючи язиком зуби.

— Ну, добре, я чиста.

Я вимушено засміявся.

— Аж ніяк, — заперечив я. — У тебе рот весь чорний. Ти схожа на дитину, яка гралася у вугільній ямі.

— Ти від мене недалеко відбіг, — відповіла вона. — Ти схожий на сажотруса. — Вона потягнулася до мого оголеного плеча. Я, певно, порвав сорочку, зачепившись об каміння, коли мчав по бурдюк із водою. Вона кволо всміхнулась; усмішка зовсім не відобразилася в її переляканих очах. — Чому я напхалася вугілля?

— Деревне вугілля — як хімічна губка, — пояснив я. — Воно всотує наркотичні та отруйні речовини.

Вона трохи посвітлішала.

— Повністю?

Я замислився, чи мені не збрехати, але передумав.

— Здебільшого. Ти прийняла його досить швидко. Воно всотає більшу частину того, що ти проковтнула.

— Скільки?

— Близько шести десятих, — відповів я. — Сподіваюся, що трохи більше. Як ти почуваєшся?

— Я злякана, — зізналася вона. — Наполохана. Але поза тим — жодних змін. — Вона нервово посунулася на місці й поклала руку на липке кружало ґлею, яке я перед цим вибив з її рук. Вона змахнула його й нервово обтерла руку об штани. — Коли ми дізнаємося напевне?

— Я не знаю, наскільки він рафінований, — сказав я. — Якщо він досі сирий, він довше буде проникати у твій організм. Це добре, тому що його дія розтягнеться на триваліший час.

Я намацав пульс у неї на шиї. Він був дуже швидкий, а це мені ні про що не казало. У мене теж був дуже швидкий пульс.

— Поглянь сюди. — Я змахнув піднятою рукою й простежив за її очима. Її зіниці реагували на світло сповільнено. Я поклав руку їй на голову і, начебто зібравшись трохи підняти їй повіку, сильно притиснув палець до синця в неї на скроні. Вона не здригнулася й ніяк не показала, що їй боляче.

— Раніше я гадала, що це я сама вигадую, — промовила Денна, поглянувши на мене. — Але твої очі справді змінюють колір. Зазвичай вони яскраво-зелені, з золотим кільцем довкола серединки…

— Вони в мене від матері, — відповів я.

— Але я за ними стежила. Коли ти вчора зламав ручку насоса, вони стали тьмяно-зеленими, каламутними. А коли свинопас висловився про ру, вони всього на мить потемніли. Я думала, що це лише світло, але тепер бачу, що воно тут ні до чого.

— Я здивований, що ти помітила, — зауважив я. — За все моє життя це відзначив хіба один мій старий учитель. І він був арканістом, а це означає, що помічати — це, у принципі, його робота.

— Ну, помічати все, пов’язане з тобою, — моя робота. — Вона трохи схилила голову набік. — Мабуть, увагу людей відвертає твоє волосся. Воно таке яскраве. Неабияк… неабияк відвертає увагу. А лице в тебе дуже виразне. Ти постійно його контролюєш, навіть поведінку очей. Але не їхній колір. — Вона ледь помітно всміхнулася. — Тепер вони бліді. Як зелений іній. Ти, певно, страшенно боїшся.

— Мені здається, що це — давня добра хіть, — якомога грубішим тоном відповів я. — Нечасто гарна дівчина так близько підпускає мене до себе.

— Ти завжди чудово мені брешеш, — сказала вона та опустила погляд з мене на свої руки. — Я помру?

— Ні, — запевнив я. — Аж ніяк.

— Можеш… — Вона підняла на мене очі й знову всміхнулася; очі в неї були вологі, але сльози з них не текли. — Можеш просто

1 ... 188 189 190 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"