Читати книгу - "Хаврор для короля Зберегти твоє життя, Лада Астра"

   Перед тим як повернутись до себе, я забігла поглянути як там Яшка і Боня на новому місці. Яшка майже не постраждав. Він впав на Боню. Їй трохи дісталося та найбільше заділо мене, бо я йшла остання і мене не погано так дверима приклало.

      Боня знову плакала. Що на цей раз? Злякалася напевно.

– Таак, а чому це ми тут сирість розводимо? Все добре, всі живі. Радіти треба, а ти рюмсаєш, – насварила я її.

– Він не отямився. Навіть після такого струсу він не отямився. Я все думала, що може його як слід встряхнути треба і він прийде до тями, але звісно ж не робила цього бо боялася. А сьогодні ми його тягали потім вибух та він так і залишився живою лялькою. А що як…

– Якщо ти ще раз хоча б подумаєш про таке, я тебе особисто відправлю кудись за межі королівства і не буду тут ховати, – жорстко попередила її я. – Яшка отямиться і це не обговорюється. 

    Моно на мій запит відповів відразу. Я коротко пояснила ситуацію і попросила допомоги в нього і в нашої Франчески. На що через декілька хвилин отримала позитивну відповідь,  але бути в замку вони зможуть тільки післязавтра. Доведеця Жрецю виконувати обов'язки цілителя якийсь час.  Тож лягала спати я майже задоволеною.  Майже, бо ці кляті поцілунки не вилазили з голови аж поки я не відрубилася.

  Наступний день умовно можна було назвати днем великого спектаклю під назвою “Душевні страждання Адалін”. 

    Починаючи зі сніданку я показово ледве стримувала сльози і тяжко зітхала. На випробуванні ( цього разу ми мали показати свої знання в області дипломатії, географії та історії Віллорського королівства) я відповідала без ентузіазму та часто аби що. Показуючи, перш за все Лані, що я про щось глибоко замислилась і не маю бажання виринати у реальність буття. А після обіду підстерегла її коли вона виходила до парку і швиденько обійшла іншими доріжками, вмостилася на якійсь лавці, закапала очі спеціальним розчином, бо що що, а плакати на показ я не вмію та я взагалі не вмію плакати. Тож як тільки сльози полилися з роздратованих очей, я як запричитаю, як завию у голос. Ну і звісно ж Ланочка не пропустила мою виставу.

– Ти це чого тут плачеш? – запитала вона мене. А я від несподіванки аж підстрибнула на місці. Звісно, я ж так хотіла усамітнитись щоб виплакати своє горе.

– Нічого, – шморгнула я носом тримаючи марку. – Іди куди йшла.

– Від нічого невиють що білуги, – авторитетно заявила Лана примощуючись поруч.

– Ти не зрозумієш моєї біди.

–  Ти спочатку розкажи, а там побачимо. 

– Я не можу тобі це розказати. Це можна сказати королівська таємниця…

      І все, рибка Лана знову була на гачку. Пів години вмовлянь та вже майже погроз і я картинно здаюся.

– Та що с тобою робити. Я скажу, але ти будь впевнена ще пожалкуєш що випитувала мене.

– Переживу. Давай вже, говори скоріше.

– Розумієш, в нас з Рейнаром взаємні почуття. 

      Лана тільки фиркнула невдоволено.

– Так це звучить не реально, але таке буває. Ми закохані і вже давно. Ці почуття сильніші нас, але вони не сильніші його обов'язків.  Він має обрати королеву…

– І це точно будеш не ти, – зверхньо перебила мене  Лана.

– Знаю, бо він вчора мені вже сказав своє рішення і запропонував стати його коханкою. Але ж я не хочу бути другою. В той час, коли Елоїза буде носити королівських нащадків під серцем… ой, – я перелякано затулила собі рота.

– Щоо, ти сказала Елоїза?

– Ні ні, я нічого не казала. 

– Ану швидко розповідай давай, – злісно схватила вона мене за рукав сукні. Ой боюсь боюсь.

– Елоїза стане королевою. Рейнар вже прийняв рішення і через деякий час це оголосить, коли відбір дійде свого логічного фіналу.

   Вона різко відкинула мій рукав і пішла геть, так і не побачивши, як я посміхаюсь їй  услід.

    Ввечері я записала королю повідомлення, що спектакль відіграно і потім  посиділа ще трохи біля Яшки ( звісно я йому все розповіла) та пішла відпочивати. 

    А на другий день, перед сніданком, я забігла до Яшки і ледве не спіткнулася, побачивши ту кількість людей, що заполонила його кімнату. Треба мати неабияку удачу щоб зустріти такий контингент в одному місці. Тут був Рейнар, Жрець, Моно, Франческа та ще Боня і сам Яшка. От якби він зараз прокинувся, то точно вирішив би що він помер.

– Моно, – кинулася я з обіймами до свого  наставника, не помічаючи нічого більше.  

– А за мною ти не скучала? – награно демонструвала невдоволення Франческа.

– Чес, ображаєш. Та я вмираю тут без твоїх вранішніх чайних настоїв, – весело промовила я обіймаючи і її. 

– Якщо з сімейними обіймами покінчено, давайте перейдемо до справи, – подав голос король. – В мене не так багато вільного часу є.

– Доброго ранку, ваша величність, – чемно привіталася я до нього.

– Добре, що ти і мене нарешті помітила, Адалін, – пробурчав король, а біля Яшки тихенько хмикнув Жрець.

– Отже, ти Франческа зараз перевіряєш стан Яшки і говориш чи зможеш йому допомагати. Потім тебе перенесе моя людина в столицю на каретну станцію, звідки ти з оцим пропуском рушиш до замку і почнеш працювати особистою королівською служницею. В тебе буде доступ на цей поверх і певні обов'язки, які треба буде виконувати, щоб не привертати зайвої уваги, – пояснив їй король і дав листок з пропуском.