Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

«Привіт! Бачу ти вже активував персонажа? Ну і як відчуття?» — зашелестів у голові голос ШІ.

— Угу… Освоююся помаленьку. У тебе щось важливе? Бо я зараз трохи зайнятий. Данж проходжу.

«Того і підключився. Я ж обіцяв допомогу на перших порах. Не спіши йти далі. Роззирнися уважно по боках. Ну і на майбутнє запам’ятай, в кожному данжі, окрім обговорених нагород, є ще і скриті. Треба лиш уважно приглядатися до усіляких потайних місць. Для цього, правда, необхідно мати добре розвинуте Сприйняття і інтуїцію — з одиничкою ти б нічого не помітив, але в даному випадку я допоможу знайти схованку. Ну і приз поміняю на більш пристойний. Пошукай між трубами кроків вісім назад, праворуч і ближче до стелі. Давай. Успіху… До зв’язку»

Вертаюся. Дотримуючись вказівки, пхаю руку між труби і намацую там якийсь пакунок. Обережно виймаю. Щось замотане в кевларову тканину і перев’язане навхрест капроновим шнуром.

Перерізаю ножем. Ще обережніше розгортаю і мало не впускаю з рук від несподіванки…

«Легкий бластер. Дистанційна зброя. Ушкодження імпульсом плазми — 1450 одиниць. Ціна продажу — 130 золотих кредитів. Заряд батареї 5/200»

Трясця. Справжній бластер! Легендарна зброя, яку можна побачити лише в музеї, та й то несправну. Кажуть, перші колоністи мали їх на озброєнні. Але секрет виготовлення їх, а головне — елементів живлення, давно перейшов у розряд легенд. Не таких неймовірних, як ШІ, але не менш захоплюючих. Ні, я ніколи не тримав його в руках. Але в музеї довго стояв перед заскленою полицею, на якій лежала ця чудо-зброя і уявляв себе хвацьким козаком, на чотириколісному скутері, що мчить безкраїми просторами і збиває на льоту зубастих ящерів чи підсмажує броньованих ропух.

І ось — він у моїх руках. Зовні, як пістолет. Тільки руків’я трохи товще. Хоча в долоні лежить, як влите. І дуло незвичне, закінчується розтрубом. Наче у звичайне дуло запхали лійку. Решта, без кардинальних відмінностей, і зрозуміла тому, хто хоч раз тримав пістолет у руці. Я — тримав. Якось, після грандіозної перемоги над двома суперниками поспіль, мене захотіли привітати хлопці з охорони порядку. Заодно, домовитися про спільні тренування. Хотіли, щоб я показав їм дещо зі свого арсеналу прийомів. Тоді мені і показали пістолет. І не лише дали потримати в руках та показали як він влаштований, але й дозволили кілька разів вистрелити. Тож, особливих труднощів у використанні бластера я не бачив. Одне засмучувало — лічильник зарядів. Всього п’ять. А це означає, що цю супер-зброю краще притримувати на крайній випадок. Коли питання пан чи пропав буде зовсім не жартівливе.

Значить, дякую подумки ШІ за чудовий подарунок, і ховаю бластер в інвентар. До кращих… чи то пак, до найгірших часів.

А поки що попрацюємо руками…

О! Гриб… За всією тою веремією, про них я і забув. А їх тут ціла колонія на стіні. Не менше десяти. І великі. Не залишати ж… Зірвав усі. Вісім поклав у інвентар. Виявилося, що в одну комірку більше не поміщається, а два позосталих з’їв. З апетитом… На який я ніколи не жалівся. Особливо після доброго поєдинку.  

Ну, що? Продовжимо?

За майданчиком, де лежали останки незнайомки, підвал повернув ліворуч — ось тільки прохід далі чомусь перегороджували металеві двері. Замкнені на кодовий замок. Не зрозумів? А як же ж мені продовжити виконувати завдання? Хоча…

Я злегка відступив і врізав по дверях моргенштерном. Стулка жалібно застогнала і впала — зірвана з петель. Мабуть ті, на відміну від замку, були тендітніші. А одразу після цього пролунав пронизливий писк, і отвору на мене, немов вода з крана, що зірвався, суцільним потоком хлинуло полчище щурів і пацюків.

Моргенштерн ніби з власної волі стрибнув у руку, і я, задкуючи під натиском тварин, замолотив ним перед собою майже наосліп. Промахнутися все одно не міг. Від ударів щури розліталися як тріски, але їх було надто багато, і я банально не встигав. Ось один вчепився зубами в ногу. Мить — і зуби іншого вп'ялися вже в іншу литку. Я продовжував розмахувати булавою і відступав, думаючи лише про одне: якнайшвидше впертися у стіну, щоб не дати тварюкам застрибнути на спину. Ноги — хоч і боляче, але не смертельно, а от укус у шию міг би стати фатальним.

І коли лопатки нарешті торкнулися цегляної кладки, навіть полегшення відчув, а потім —зручніше перехопив моргенштерн і замолотив з подвоєною енергійністю.

Хвилин п'ять чи десять я завдавав ударів з такою силою, що щурів буквально розкидало по стінках. Ось тільки залишалося її дедалі менше. Мокре від крові руків’я раз у раз норовило вислизнути з долонь, та й болючі укуси тих, хто встигав добратися до моїх багатостраждальних ніг, теж не додавали сил. А одна сволота вчепилася так, що довелося на кілька секунд відкласти моргенштерн і дістати ножа, інакше могла й сухожилля на щиколотках перегризти.

Піт лився струмком, перед очима знову з'явився рожевий туман, що згущувався з кожною хвилиною. Коліна підгиналися, я вже нічого не бачив, відмахуючись навмання, відчуваючи, що ось-ось упаду... Втома сковувала м'язи, моргенштерн з кожним черговим помахом ставав все важчим. Ще удар… ще… пальці розтулилися, зброя падає на підлогу, а я байдуже сповзаю по стінці. Усі… жріть, сволота… Я зробив, що міг…

Мені було так байдуже, що навіть смерть не страшна. Аби лиш усе швидше закінчилося. Немає сил навіть очі розплющити…

Напевно, я на короткий час знепритомнів. Але коли прийшов до тями, то, як і раніше, був живий і ніхто не терзав моє тіло.