Читати книгу - "Некоханий, Драч Марія"

Герман стояв біля вікна і сердитим важким поглядом сканував простір приміщення, напевно, шукаючи свою непокірну молоду дружину. У мене навіть підлога під ногами захиталась від страху, коли темні очі чоловіка повільно зупинились на мені. Відчуття прозорих голочок, що врізались у шкіру, неприємно закололо у всьому тілі. Я навіть гадки не мала, що один тільки погляд Германа міг настільки сильно вплинути на мене.

Намагаючись невимушено усміхатися, я підійшла до чоловіка, але він мій настрій не поділяв, його обличчя залишилось похмурим і сердитим.

— Я тебе всюди шукав. Де ти була? — спитав Герман, осушивши одним ковтком свій келих з напоєм.

— На балконі стояла, дихала свіжим повітрям.

— Тобі не варто нікуди ходити без мого дозволу, — напруженим тоном попередив чоловік.

— Чому це? Ти чудово проводиш час в оточенні своїх друзів і бізнес-партнерів. Я залишилась сама. До того ж тут трохи душно.

— Ти була не сама, а з сестрою і матір’ю, — Герман дивився на мене з висоти свого зросту, практично не кліпаючи очима. Він сердився, я відчувала це майже фізично.

— Вони також пішли. Я всього лише хотіла подихати свіжим повітрям, хіба це злочин?

Герман перетинав усі межі своїми цим претензіями.

— Ні, але ти повинна враховувати один маленький нюанс — я твій чоловік. Я відповідальний за тебе і не хочу, щоб тебе скривдили і ще більш не хочу, щоб ти сама себе скривдила.

— Про що ти кажеш? — я насупилась. — Хто мене може скривдити? І тим більше, як я можу себе скривдити?

— У молодих дівчат є особлива любов до неприємних пригод, — не зовсім зрозуміло відповів Герман і повів мене назад до нашого столику.

Залишок вечора загалом минув тихо і спокійно. Декілька разів я зустрічалась поглядом із Сашком, але була змушена одразу відвернутися, щоб Герман нічого не запідозрив. Але інколи мені здавалось, що він про все знає, відчуває на рівні інстинктів, тому і злиться.

Коли вже годинник показав опівніч, всі гості нарешті почали прощатися і сідати у свої автівки. Я заснула прямісінько на задньому сидінні, а прокинулась вже у ліжку, дбайливо вкрита ковдрою. Герман лежав поруч досі одягнений у сорочку і брюки. Підклавши руки під голову, він задумливим поглядом дивився у стелю. Блідне місячне сяйво підсвічувало один бік його обличчя, а інший — потопав у напівтемряві спальні.

— Ти чому ще не спиш? — тихо спитала я, підвівшись, щоб зняти сукню.

— Думаю.

— Про що саме думаєш?

— Неважливо. Відпочивай, завтра поїдемо, розберемося з твоїм вступом, якщо ти ще, звісно, не передумала.

— Ні, не передумала, — сонно заусміхалась я.

— От і добре, — Герман продовжив дивитися у стелю.

— З тобою точно все в порядку? — я зняла сукню, повісила її на стілець, що стояв біля туалетного столику, і повернулась у ліжко.

— Не треба вдавати, ніби тебе це хвилює, — різко відповів Герман і сів. — І ідіота з мене не роби.

— Ти взагалі про що? Я нічого поганого не мала на увазі і нікого з тебе не робила.

— Я знаю, що ти розмовляла з Ломовим. Гадав, що ти зізнаєшся, а ти просто нахабно збрехала, дивлячись мені в очі. Я ненавиджу брехню, запам’ятай це. На майбутнє, — Герман підвівся з ліжка і вийшов зі спальні.

До ранку він так і не повернувся.

Його претензія була такою ж абсурдною, як і більшість попередніх. Я зовсім не розуміла, чому він на мене сердився. Все ж минуло чудово: зустріч з родичами стала для мене довгоочікуваним ковтком свіжого повітря, Герман пожертвував солідну суму на допомогу дітям. Хіба цьому не можна була порадіти? Я почувала себе якоюсь брудною шльондрою, яка перед самісіньким носом власного чоловіка займалась коханням з іншим. Але ж це було не так! І все ж таки Зацепін занадто складна людина, до якої я навряд чи колись зможу звикнути. Треба лише абстрагуватися.

Наступного дня я прокинулась і відчула у собі прилив сил та натхнення. Сьогодні все повинно було нарешті вирішитися, і я сподівалась, що фортуна мене не залишить. Для себе я виокремила два абсолютно не пов’язаних між собою напрямки, але потрапити на один з них дуже сильно хотіла б. Або англійська філологія, або образотворче мистецтво. З вивченням мов у мене ніколи не виникало особливих труднощів, я брала участь у багатьох олімпіадах і посідала перші місця. Чудова пам’ять мені дісталась від батька. А образотворче мистецтво мені подобалось поза школою. Я непогано зналась на математиці і тому з пропорціями не помилялась. Любов до цієї справи мені прищепила матір, вона вміла добре малювати, і могла б давно влаштувати власну виставку, але все чомусь не наважувалась, соромилась. Ось я і вирішила або піду по стопах батька, або ж матері.

Сидячі в їдальні, я з апетитом їла овочевий суп, приготований Євгенією.

— А куди все ж таки більше прагнете вступити? — поцікавилась вона, поки помішувала щось ароматне на пательні. Напевно, це було якесь м’ясо.

— Образотворче мистецтво, — довго не розмірковуючи, відповіла я. — Але тато це завжди називав грою, та я і сама розумію, що бути перекладачем значно перспективніше.

— Мені здається, що будь-яка професія перспективна, якщо людина добре знає свою справу. Тож, краще слідувати за голосом серця, він вас ніколи не обдурить.

Слова Євгенії змусили мене замислитися. Якщо вона мала рацію, то мені взагалі не місце у цьому будинку. Я не хотіла тут бути, але так правильно, так мене вчив тато і, напевно, саме тому голос свого серця я чула лише інколи, бо повністю віддала контроль розуму.

— Доброго ранку, — Герман зайшов до їдальні і вже з кимось балакав по телефону, одночасно перебираючи у руках стоси важливих документів.

— Доброго, — привіталась Євгенія.

Чоловік у мій бік навіть не подивився, дістав з холодильника пляшку мінералки і пішов. Невже образився?

Після сніданку я одяглась якомога швидше, бо вже просто не було сил терпіти. Стягнувши своє неслухняне волосся у високий хвіст, я взула нові сандалі і спустилась у вітальню, прихопивши про всяк випадок довідники.