Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

– Як тобі, трясця, на думку таке спало, люба моя? – сміється Каріна.

Вона повертається до мене обличчям, промахується повз наступну сходинку і ледве не падає на мене. Що за дівчина!

– Боже мій.

– Каріно! Обережніше! – відповідаю я.

На жаль, ліфт не працює, і ми добираємося самотужки.

Вранці в неділю подруга вмовила мене піти на шопінг.

Ми пройшлися по дорогим бутікам, масмаркету і завітали в кілька магазинів для вагітних. Спочатку я сильно сумнівалася, що мені вже «пора» туди йти. Каріна ж наполягала, що це точно піде мені на користь. Мовляв, поступово моє тіло почне змінюватися, животик ставатиме об’ємнішим – і краще заздалегідь усвідомити, що вагітні теж можуть бути красунями… Повинні бути.

Мені сподобалося.

Сподобалося перебувати в оточенні майбутніх мам, сподобалося кивати у відповідь на запитання продавця:

«Чекаєте дитину?»

Я відчувала невеликий дискомфорт через те, що охоче розповідала про вагітність випадковим людям, при цьому зберігала це потай від батька дитини… Але мені потрібні були п'ятнадцять хвилин «неприхованої вагітності». Можливо, люди подумають, що це нісенітниця… Однак я дуже багато мріяла про цей період життя.

Для мене вагітність – гордість і велика перемога над обставинами.

Ще до зради Даміра я прокручувала в голові моменти вагітності. Не тільки момент, як він дізнається, а й святкування з сім'єю, ґендерну вечірку, вибір ліжечка, ремонт кімнати, покупки…

Зрада Даміра і сум'яття, що наповнювало моє життя, забрали миттєвості щастя.

Але я, принаймні, могла не ховатись в мегаполісі.

Враження від шопінгу залишилися дуже добрими. Я поверталася до квартири з легкою душею та шовковою бузковою шаллю (більше я собі не дозволила через впроваджений раніше режим економії).

– Ні, постривай… Ти почала прибирати? – Перепитує вона на четвертому поверсі.

Щойно я зізналася Каріні, що побувала у четвер удома. Чи то пак – у Даміра.

Забрала дещо.

Побачила жахливий безлад і… Так, трохи навела лад.

– Я не влаштовувала генеральне прибирання, якщо що. Думаєш, я зовсім дурна? – обурююся я. – Повернула на місця речі, які заважали пройти. І все.

– Не роби так більше, не роби нічого для нього, зрозуміла?

– Угу, – киваю я.

Я розповіла Каріні про це, щоб обговорити з нею несподівані зміни у поведінці мого чоловіка. На жаль, вона не вважала це чимось важливим, і я залишилася ні з чим. Можливо, вона має рацію, а я помиляюся. Знову і знову. Піднімаючись, переступаючи сходинку за сходинкою, я приходжу до висновку, що дію якось нелогічно. Розрив – це якраз та дія, після якої ти вже не несеш відповідальності за кохану людину, так?

З іншого боку, Дамір, судячи з його дзвінка, як і раніше, переживав за мене.

– І скажи йому про свою вагітність.

– Ще є час. Ти щодня про це нагадуватимеш?

– Люба, це не пачка кефіру, яку ти забуваєш купити, це вагітність.

Знаю, що вона має рацію.

Але після розмови з Даміром у мене в голові повний бардак. Я поки що не сумніваюся лише у двох речах – я люблю Даміра, а він надто образив мене.

Тож повернутися до того, що було, вже не вийде. Я не стану дружиною, яка перевірятиме кишені чоловіка, але не стану і тією, що закриватиме на все очі.

– Я скажу йому, але спершу скажу батькам…

– То чому тягнеш? – Показово стогне вона.

Каріна першою дістається останнього прольоту, зберігаючи абсолютно спокійне дихання спортсменки. Заздрю їй білою заздрістю і мимоволі згадую, як відмовилася від фітнесу. Заради сім’ї.

– Ой, а що ти тут робиш? – звертається вона до когось.

Я відстаю, тож поки не зрозумію, кого вона побачила.

Не міг же Дамір…

– Ми домовилися зустрітися о дванадцятій.

– Вибач, любий, ми з Вітою забули про час. Ти ж розумієш…

Тепер я також бачу його.

Аслана.

Його сині очі проходяться по моєму тілу зверху вниз, і чорт знає, до яких висновків він приходить… Киває мені і говорить нейтральне «привіт». Поки ми знімаємо верхній одяг, Каріна розповідає хлопцеві про те, як ми провели ранок, але, звичайно, не згадує про «вагітний магазин». Мені поруч із ним незатишно.

Ніколи не було затишно, а тепер – поготів. Я боюся, що в тиші під'їзду Аслан міг почути зайвого. І він так підозріло дивиться на медкарту на столі.

До мене тільки зараз доходить, що Каріна, мабуть, попросила Аслана не приходити до неї додому, поки я тут. Відносини у них серйозні, і він часто залишався на ніч. Але відколи я застала Даміра з іншою, Каріна воліла їхати до свого чоловіка сама, не навпаки.

Вона йде на кухню, я затримуюсь і залишаюся з ним віч-на-віч.

Аслан – високий блондин.

І коли він поряд, навіть у великому приміщенні стає якось тісно.

Каріна колись розповідала про його зв'язки із криміналом. Цікаво, чи не доводилося йому когось душити голими руками? Вони в нього просто величезні.

Я посміхаюся йому. Іти зараз – неввічливо.

Ми ж не бачилися так давно.

– Ну як ти? – Запитує він першим.

– Нормально. Каріна розповідала, що… Ну, ми з Даміром…

– Вона говорила.

Я мовчу, не знаючи, що додати.

– Я розумію, ти не хочеш повертатися додому, – продовжує він, обходячи стіл і постукуючи по ньому у пальцем, – але ж Каріна не єдиний твій варіант?

– Ні, не єдиний.

– Я маю на увазі, що… Вона теж має сім'ю. Я – її сім’я.

Він доходить до мене і змушує відійти на крок, я впираюсь спиною в стіну, відчуваю, як квітка, що стоїть на вікні, щекотить мою руку трохи нижче ліктя.

Цей дискомфорт – ніщо порівняно з його холодним поглядом.

– Знайди собі інше житло. Будь ласка.

На цьому все.

Аслан знає, що я зрозуміла

Я моргаю, так і не вичавивши жодного слова у відповідь. Я ж збиралася не затримуватись у цій квартирі. Ще тоді, у перший день. Квартира Каріни була запасним екстремальним варіантом. Я відмовилася від своїх намірів, забувши про комфорт подруги. Але мені все одно неприємно, що ось так вказують на вихід.