Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Так-от, – сказав я, підбадьорений, – оскільки особа, що була там, увійшла не через вікно чи з допомогою дива, то з цього випливає, що двері відчинила зсередини сама місіс Інґлторп. Це посилює впевненість, що ця особа була її чоловіком. Природно, що вона відчинила б двері власному чоловікові.
Пуаро похитав головою.
– Навіщо? Вона замкнула на засув двері в його кімнату – зовсім не схоже на неї, – вони серйозно посварилися того дня. Ні, він – остання людина, яку вона впустила б.
– Але ви погоджуєтеся, що двері мусила відчинити сама місіс Інґлторп?
– Є ще одна можливість. Перед сном вона могла забути замкнути двері, які ведуть у коридор, а замкнула пізніше, коли прокинулася вдосвіта.
– Пуаро, ви серйозно так думаєте?
– Ні, я не кажу, що так і було, але це можливо. Тепер іще одне: як ви поясните розмову між місіс Кавендіш та її свекрухою, яку випадково підслухали?
– Я й забув про це, – задумливо сказав я. – Як і раніше, це для мене загадка. Здається неймовірним, що така жінка, як місіс Кавендіш, горда і стримана до неможливого, так грубо втручається в те, що її не стосується.
– Точнісінько. Для жінки з її вихованням це дивно.
– Це досить цікаво, – погодився я. – Але все ж не важливо, і тому не варто брати це до уваги.
Пуаро застогнав.
– Що я постійно вам говорю? Усе треба враховувати. Якщо факт не підходить до версії, краще про теорію забути.
– Нічого, ми ще побачимо, – сердито сказав я.
– Так, побачимо.
Ми підійшли до котеджу «Ліствейз», і Пуаро запросив мене піднятись у його кімнату, де запропонував одну з коротких російських цигарок, які сам іноді курив. Я з цікавістю спостеріг, що він акуратно складав використані сірники в порцелянову вазочку. Моє миттєве роздратування зникло.
Пуаро розмістив наші крісла перед відчиненим вікном із видом на сільську вулицю. Повівав свіжий вітерець, теплий і приємний. День мав бути спекотним.
Раптом мою увагу привернув довготелесий юнак, який швидко крокував вулицею. Вираз його обличчя був надто дивний: химерне поєднання жаху та схвильованості.
– Погляньте, Пуаро! – викрикнув я.
Він нахилився вперед.
– Tiens! [17] – сказав він. – Це містер Мейс з аптеки. Він прямує сюди.
Молодий чоловік зупинився перед котеджем «Ліствейз» і після деяких вагань рішуче постукав у двері.
– Хвилинку, – викрикнув Пуаро з вікна. – Я йду.
Жестом він показав мені йти за ним, швидко спустився сходами та відчинив двері. Містер Мейс одразу ж почав:
– О, містере Пуаро, вибачте за незручність, та я чув, що ви щойно повернулися з маєтку.
– Так, повернулися.
Юнак облизав сухі губи. Його обличчя дивно посмикувалося.
– Усе село говорить про місіс Інґлторп, яка так раптово померла. Люди кажуть, – він стишив голос, – що її отруїли!
Обличчя Пуаро залишалося досить незворушним.
– Містере Мейс, це можуть підтвердити лише лікарі.
– Так, саме так… Звісно… – Юнак вагався, але хвилювання здолало його. Він схопив Пуаро за руку та стишив голос аж до шепоту: – Просто скажіть мені, містере Пуаро, це не… це ж не стрихнін, правда?
Я майже не чув відповідь Пуаро. Мабуть, щось ухильне. Юнак пішов, і, коли за ним зачинилися двері, погляд Пуаро зустрівся з моїм.
– Так, – сказав він, серйозно киваючи. – Цей хлопчина має свідчення для попереднього слухання справи.
Ми поволі піднімалися сходами. Не встиг я роззявити рота, як Пуаро застеріг мене жестом.
– Не зараз, не зараз, mon ami. Мені потрібно подумати. У мене в голові хаос, а це недобре.
Він провів десять хвилин у тиші, зовсім не ворушачись, за винятком кількох виразних рухів бровами, а його очі ставали все зеленішими. Нарешті він глибоко зітхнув.
– Усе гаразд. Важкі миті минули. Тепер усе впорядковано. Не можна допускати такої плутанини. Справа ще не зрозуміла, ні. Це одна з найзаплутаніших справ! Вона збиває мене з пантелику. Мене, Еркюля Пуаро! Є два дуже важливі факти.
– Які саме?
– Перше – учорашня погода. Це дуже важливо.
– Але день був славний! – перервав я. – Пуаро, ви взяли мене на кпини?
– Зовсім ні. Термометр показував вісімдесят градусів у тіні. Не забудьте цього, мій друже. Це ключ до всієї загадки!
– І другий факт? – запитав я.
– Це важливий факт: містер Інґлторп одягнений у дуже характерний одяг, має чорну бороду й носить окуляри.
– Пуаро, не вірю, що ви серйозно.
– Надзвичайно серйозно, мій друже.
– Ви ж немов забавляєтеся!
– Ні, це надзвичайно важливо.
– Припустімо, що присяжні в суді звинуватять Альфреда Інґлторпа, винісши вердикт «навмисне вбивство»? Що стане тоді з вашими теоріями?
– Вони не похитнуться через те, що дванадцять дурнів зроблять помилку! Але цього не станеться. По-перше, тому що місцевий суд присяжних не захоче брати на себе відповідальність, а містер Інґлторп практично перебуває на посаді місцевого сквайра. Крім того, – він додав мирно, – я не дозволю цьому статися!
– Ви не дозволите?
– Ні.
Я дивився на цього надзвичайного невисокого чоловічка з роздвоєним відчуттям: роздратування та зацікавлення. Він був неймовірно впевнений у собі. Ніби читаючи мої думки, Пуаро ледь кивнув.
– О так, mon ami. Я зроблю те, що сказав. – Він устав і поклав руку на моє плече. Його вираз обличчя повністю змінився. На очах виступили сльози. – У всій цій справі, бачте, я думаю про бідну покійну місіс Інґлторп. Вона не користувалася надмірною любов’ю, ні. Але була дуже доброю до нас, бельгійців, і я – її боржник.
Я зробив спробу щось додати, але Пуаро спинив мене.
– Послухайте, Гастінґсе. Вона ніколи б не пробачила мені, якби я дозволив, щоб Альфреда Інґлторпа, її чоловіка, арештували зараз, коли одне моє слово може врятувати його!
Розділ шостий
Попереднє слухання
Увесь час перед слуханням Пуаро провадив активну діяльність. Двічі віч-на-віч зустрічався з містером Веллзом. Довго гуляв околицями. Мене обурювало, що він не ділиться зі мною своїми таємницями, тим паче часто я навіть уявлення не мав, на що той натякає.
Мені здалося, що він міг щось шукати на фермі Райкесів, тож, коли в середу ввечері я не застав його в котеджі «Ліствейз», пішов через поле просто туди, сподіваючись зустрітися з ним. Але його не було видно, а я не наважився йти аж до самої ферми. Дорогою назад я зустрівся з літнім селянином, який лукаво на мене зиркнув.
– Ви ж із маєтку, ага? – запитав він.
– Так. Шукаю друга, який, як я думав, пішов сюди.
– Такий маленький? Ще й розмахує руками, коли розмовляє? Той бельгієць із села?
– Так, – нетерпляче сказав я. – Отже, він тут був?
– Ах,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємнича пригода в Стайлзі», після закриття браузера.