Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Я згадав, що бараки, які ми оглядали, були темні, брудні, вогкі, низькі, й про себе згодився з ним, що требования дійсно законні. До нас підбігла знайома вже мені собачка й, б’ючи себе хвостом по задніх лапах, звиваючись і крутячи на всі боки головою, мов прохаючи у мене вибачення за гавкання, стала тертись коло моїх ніг.

— Державна дума грає свою ролю... Да!.. Вона будить надії, думи... В цьому її велика роль!

Собачка од мене перейшла до його й лизнула йому руку.

— Пошла!.. Фу!.. Де вона взялась тут?.. Вже завелась азіатчина... Хто її привів?.. Пошла к бісу!.. У мене ні одної собачки... Я находжу, що вони ніякої користі не приносять... Од них пахне азією... Пішла ти! Треба сказать Михайлу, щоб прогнав... Да! Страйкують... А ось це — мій сад... Я вам зараз покажу, що значить культура й машина... До обіду ще далеко...

Він вийняв золотого годинника й глянув у його.

— О! Ще маємо години три... Ми обідаємо в п’ять... В нашому розпорядженню цілих дві з половиною години...

В очах мені помутилося. Розуміється, я не бачив, «що значить культура й машина», хоча ми години півтори ходили по саду й навіть лазили в оранжереї. Я вже сам був машиною, яка, не почуваючи нічого, тільки пересовувала ноги, хитала головою й щось бурмотала.

Нарешті, ми вийшли-таки з саду, і я зітхнув вільніше. З села чувсь якийсь крик і співи. Коростенко зупинився, пильно послухав, і, рушаючи, сказав:

— Дядьки тепер чують себе господами положенія... «Дума, мовляв, наша!» Погано тільки, що Дума розгарячає дуже інстинкти. Не вадило б здержувать... «Дума одбере землю»... А як не одбере? Що тоді?

Я стиснув плечима й промовив:

— Як же Дума може здержать, як селяни вимагають, як їм треба землі?

Він зупинився й, взявши мене за лацкан, сказав:

— Дорогий добродію! Ви — прогресивний чоловік, і я — прогресивний чоловік. Обоє ми хочемо добра, правди... Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам... Але... Будемо говорити по щирості. Одне — лозунг, а друге — життя. Селянам треба дать лозунг «землі!», бо без цього вони не будуть боротись за політичну волю... Але ж не будемо кривить душею... Чого наші селяни бідні? Хіба справді од недостатка землі? Це ж... ну, по меншій мірі, це — помилка. Наш селянин — азіат.

Ось в чому гвоздь... Культури, європи йому треба! Школи! І перш усього зрозумілої, української школи!

— Добре!.. — скрикнув я, але він мене зараз же перебив:

— Позвольте, позвольте! Це не все! Я не кажу, що їм зовсім не треба землі... Як можна!.. Але ж як дать? Треба так дать, щоб не вбило культури, щоб селянин розвивався... Ну, скажіть... як можна взять і розділить всі ці машини мої, в<5ю цю культуру між селянами? Абсурд!

Назустріч нам хутко плив по подвір’ю Грегуар, схиливши голову набік, широко розмахуючи руками, наче одбиваючись од чогось.

Коростенко зараз же замовк і стурбовано, напружено став дивитись на Грегуара.

— Что такое? Беспокойно в деревне? Да? — спитав він.

— Нет. Пожалуйте обедать...— схилив голову на друге плече Грегуар.

— А!.. Хорошо, хорошо...— з полегшенням промовив Коростенко й, звернувшись до мене, добродушно проговорив: — Неспокійно у нас на селі... Збираються громить мене дядьки... Вже письма шлють... щоб вибиравсь зарані, бо все одно одберуть землю... От вам! Інстинкти... Приходиться буть насторожі... Темна маса може справді і спалить тебе, і вбить... Боротьба за існування!.. Да! Ну, ходім обідать!

Він ще зупинився, прислухаючись до криків на селі, і ми пішли. Хвилин через десять, вмитий, я сидів уже за столом проти пані Коростенкової, млявої жінки з блідо-сірим лицем і подвійним жовтим підборіддям. Коло неї сидів мій ученик, Василько, опецькуватий чорнявий хлопчина год десяти, схожий на батька.

— Ты ж будешь слушаться господина репетитора? — гладячи пухлою рукою стрижену голову Василька, мляво тягнула пані. — Да, Васенька?

Васенька сьорбав борщ з таким виглядом, що, мовляв: «Побачимо!»

— Только вы с ним, пожалуйста, уже по-русски занимайтесь... Николай Андреич большой любитель мало-русского языка, но ребенку это излишне.

— Я по-мужицки не хочу учиться! — не підводячи голови, випалив Васенька.

Коростенко ніяково засміявся:

— Дурачок. Разве на малорусском языке только мужики говорят?

— Ну, да, мужики!

— Глупости, Васенька! — вмішалась пані. — Мало-русский язык такой же, как и русский... Но тебе нужно по-русски учиться. Мой Николай Андреич, видите ли, считает, что все должно развиваться... Но это он только так говорит, а на самом деле он потому такой любитель малорусского... Сказать, Коля? — лукаво глянула вона на чоловіка.

— Глупости, Лена, выдумываешь...— сухо й незадо-волено пробурмотів він, мішаючи ложкою в тарілці.

— Это его больное место...— засміялась вона до мене...— Сказать, Коля?.. Он, видите ли, — вона знов лукаво глянула на його, — он написал одну книжечку... Сказать?.. Молчишь? Ну, хорошо. Он написал книжечку на малорусском языке о шелковичных червях и считает теперь себя настоящим малороссом. А он и говорить по-ма-лорусски не умеет. Я просто не понимаю его... Какие-то слова... Я сама малоросска и все понимаю, когда мужики говорят, а его нет...

— Конечно! Потому что я говорю литературным языком.

— Ну, оставь!.. Просто не умеешь...

— Лена! — сухо й терпко глянув на неї Коростенко. — Это наш всегдашний спор... Мы успеем еще надоесть нашему гостю... Скажи лучше, чтобы подавали второе... Ви щось шукаете? — звернувся він до мене, бачачи, що я воджу очима по столу.

— Еге ж, солі...

— А ось же солянка перед вами, — показав він на якусь пляшечку, що стояла коло мене. Я взяв її, але солі з неї не міг добути. Глянувши на Коростенка, я побачив, що він лукаво й задоволене посміхається.

— Не посолите?.. А ось дивіться... Позвольте мені... Бачите?.. Машина!.. У мене все машинним робом. Практично, правда?

Я проти волі посміхнувся.

— Да! Наука — сила! — рішуче хитнув він головою. — Наука дасть людям щастя. Як подумаєш, скільки то не-

65

3 В. Винниченко

продукційно тратилось у нас, на Україні, сил... І тратиться! Двадцять аграрних вопросів можна би розв’язать, якби зібрать ті сили та прикласти їх до діла... А наші поміщики замість того крестян експлуатують... Крестянина