Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

Його дружина (колишня дружина — нарешті надійшло свідоцтво про розлучення) за рік до того виїхала Баламарською трасою геть, забравши з собою п’ятирічного Зандера й не озирнувшись на прощання. Навіть не збиралася, як виявилося, дотримуватися домовленості щодо зустрічей з дитиною.

Нейтан пообіцяв Зандерові, що телефонуватиме йому в Брисбен щодня, але не міг додзвонитися занадто часто, щоб це було випадковістю. А коли таки вдавалося додзвонитися, Зандера забирали від телефону дуже швидко, ще не встигали вони нормально побалакати, і Нейтан лишався слухати гудки. З Джекі неможливо було узгодити дату обіцяного візиту. Нейтан примусив себе дати їй достатньо часу, щоб призвичаїтися до нового життя, потім дав ще трошки, але того конкретного вечора він заходив у Баламарський паб після того, як перевів на родинного адвоката захмарну суму.

Розлука з сином навіювала сум, а платня адвоката навіювала відчуття, що він жебрак, і того вечора Нейтан пішов у паб, не очікуючи, що його відчуття зміняться. Будьмо реалістичні: від кухля пива в порожньому пабі чоловік отримує небагато користі.

Але там була Ільза.

Вона була єдина з того боку шинкваса, а він — єдиний з цього боку, отож вона обслужила його з усмішкою, і Нейтан представився. Вона присіла навпроти, й вони побалакали. Ільза вже пропрацювала в пабі рівно три тижні й один день, розповіла вона, а приїхала сюди з наплічником за спиною рівно три тижні та два дні тому. Сама вона була голландка, але вивчала в Канаді довкіллєзнавство; спираючись на шинквас, вона з м’яким мелодійним акцентом навчала Нейтана правильно вимовляти її ім’я.

— Іл-са, — спробував вимовити він, і вона всміхнулася.

— Доволі близько.

Він тренувався, поки не вийшло правильно.

Її батьки були розлучені, й мама рік тому померла від раку грудей... на цьому Ільза змовкла й довгу хвилю стояла, втупившись поглядом у шинквас, і зрештою Нейтан нерішуче простягнув долоню й поклав їй на руку. Тоді Ільза всміхнулася, й у нього в грудях наче щось зрушило. Хай там як, сказала вона, це дало їй стимул нарешті вирушити в подорож. Зазнати пригод і трохи подивитися світ.

— І як тобі наша глушина? — запитав Нейтан, і вона розсміялася.

— Круто. Це наче край світу.

Він оплатив їм обом випивку й сидів разом з Ільзою в порожньому барі, переповідаючи їй місцеві плітки. В машині в нього лежала акустична гітара, отож (пізніше на згадку про це він помирав від сорому) він приніс її і заграв для Ільзи. Але вони сміялися під не відомі їй австралійські пісні, які він грав, а вона замовляла йому голландські пісні, про які він і не чув зроду.

«А як ще у ваших краях розважаються люди?» — згодом поцікавилася вона тоном, який трохи нагадав те, як колись до нього говорила Джекі. За старих часів, коли все ще було добре.

«Окрім як ходять сюди? — мовив Нейтан. — Дай-но поміркую. Іноді полюбляють побитися». Вона закотила очі. «Це правда, не варто недооцінювати. Торік парочка родичів з Атертону вовтузилася посеред вулиці чотири години. Люди повиносили крісла й дивилися бійку».

«Чотири години? — розсміялася вона. — Якщо це правда... а я в це не вірю, до речі... вони б’ються або дуже добре, або дуже погано».

Нейтан у відповідь широко посміхнувся. Є й інші речі, якими в цих краях розважаються люди. Наприклад, можна заїхати в піщані дюни з пляшкою вина і спостерігати захід сонця над пустелею. З правильною людиною це дуже навіть приємно.

Дивлячись на легенький нахил її голови й усмішку в неї на вустах, Нейтан був майже певен, що вона б на таке запрошення відповіла згодою. Необов’язково сприймати це надто серйозно — Боже правий, та він і не збирався одружуватися вдруге, — але ж він нині офіційно вільний і одинокий. І це просто поїздка в дюни з туристкою. Від цього до біса далеко до обручки на чиємусь пальці. Але (Нейтан не помітив навіть, як зринула гіркота) від обручки на пальці не так уже й далеко до чотиризначного рахунку від адвокатів. Отож Нейтан стулив рота й дозволив цій миті проминути.

Натомість вони ще раз випили і трохи посміялися, а під кінець вечора, коли Ільза вже зачинялася, вони зупинилися лицем до лиця на порозі, обоє зненацька зніяковівши, і Нейтан запитав, коли вона працюватиме наступного тижня. Як зазвичай, він переночував на задньому сидінні своєї машини, куди крізь вітрове скло світили зірки, а повертався додому з усмішкою на вустах уперше за довгий час.

Він приїхав до бару в наступні вихідні, потім ще в наступні. Але на треті вихідні не приїхав. На той час Нейтанові вже було заборонено відвідувати паб, крамницю й усе, варте відвідування в радіусі шестигодинної їзди. Тривалість заборони була невизначена. Коли він нарешті зламався й запитав, йому відповіли — безстрокова. На сьогодні минуло вже дев’ять років і чотири місяці, а заборона триває.

— А біля Кема не було записки? — запитала Ільза з-під мотузки, повертаючи Нейтана в сьогодення. — Або в машині?

— Ні, — озвався він. — А тут нічого?

Вона похитала головою.

— А в кишенях у нього не було нічого такого, що могло б пояснити, чому він опинився там, а не в Леманових горах?

— Ні. А як щодо рації? Він не зв’язувався?

— Я цілий день була в кабінеті, ніяких викликів. Я б почула.

Нейтан уявив великий кабінет, де за письмовим столом виконувалася робота, яка підтримувала справне функціонування господарства. Працювати доводилося сім днів на тиждень: замовляти ТМЦ, наймати підрядчиків, перевіряти нарахування зарплатні й рахунки від постачальників. Коли Нейтан був молодший, цим займалася Ліз, а нині ця справа перейшла до Ільзи.

— І Баб, і Гарі обидва сказали, що останнім часом Кем відчував деякий стрес, — мовив він.

— Що? Лише останнім часом? — роздратувалася Ільза.

— А це тривало довше?

— Сам знаєш, як воно — керувати цим місцем. Вони знають, як воно. У нього вічно стрес, навіть коли справи йдуть добре, — вона рвонула наволочку з мотузки й аби-як згорнула її пожмаканим квадратом. Потім