Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Гадаю, його звати... — я ковтнув. — Іму Йонассон.

Білий Халат похитав головою.

— Я знаю, що його звати Іму Йонассон, — виправився я, і Білий Халат кивнув.

— То оце люди й називають Нічним будинком? — спитав Дейл, зазираючи в проміжки у паркані на напівзруйнований будинок, із даху якого ріс дуб.

— Згідно зі словами місис Циммер з бібліотеки, — сказав я, а Макклелланд кивнув, погоджуючись.

— Він має досить покинутий вигляд, — мовив Дейл. — Але ти кажеш, що тут хтось живе?

Я стенув плечима й хотів уже вигукнути попередження, коли шериф Макклелланд схопився за ручку. Проте нічого не сталося, він просто розчинив ворота, і ми втрьох рушили до будинку вологою доріжкою. Тепер, коли він купався у місячному сяйві, а туман розсіявся, будинок, мушу визнати, видавався набагато менш моторошним, ніж минулого разу. Та й від періодичних цикад ні сліду не лишилося, вони, мабуть, розважалися, аж допоки не попадали й не позалазили назад у землю чи, може, перенесли свою вечірку в інше місце. Загострені фронтони більше не були схожі на диявольські роги, а коріння, що росло з великих тріщин у фундаменті, не нагадувало мені про боа-констриктора. Макклелланд, який був досить огрядний, обережно промацав прогнилі дерев’яні сходинки, перш ніж піднявся до дверей. Він не завдав собі клопоту стуканням у двері, просто потягнув за ручку.

— Замкнуто? — запитав Дейл.

— Та розбухло, — відказав Макклелланд, а тоді взявся за ручку обома руками, напружився й потягнув. Двері відділилися від рами з глибоким, неохочим стогоном, і ми втупилися у темряву за ними. Повітря всередині було сире, звідусіль долинали звуки крапання.

Ми увійшли в просторий передпокій.

Зненацька воно знов повернулося, те саме моторошне відчуття, яке я відчував минулого разу, коли стояв ззовні.

Складалося враження, що хтось тут дуже розійшовся.

Посеред передпокою, на купі перевернутих меблів та розламаного надвоє фортепіано лежала величезна картина. Позолочена рама тріснула в кількох місцях, полотно було мокре, а картину вкривали павутиння та бруд, тож неможливо було розгледіти, що на ній зображено. Візерунчасті шпалери на стінах надулись чи висіли смугами, у широких сходах, що вели до галереї, яка оточувала передпокій, не вистачало кількох сходинок.

Дейл підійшов до фортепіано, а Макклелланд пішов до одних із дверей, засвітив свій ліхтарик та зазирнув усередину.

— Не може бути, щоб тут хтось жив, — мовив Дейл, натискаючи на дві пожовклі клавіші. Його голос та ламані, страшенно розладнані ноти фортепіано розійшлися тут луною, ніби ми були в якійсь печері.

— Я щодо цього не певен, — тихо мовив Макклелланд. — Насправді це ідеальний дім.

Очі Дейла звузилися, він відгорнув свій піджак і — ніби він був у фільмі — дістав блискучий пістолет. З калатаючим серцем я підкрався ближче до нього. Він здійняв руку і зробив кілька тихих кроків, аби стати просто за спиною у Макклелланда та зазирнути через його плече. Я присів навпочіпки, щоб також розгледіти кімнату. Спочатку я побачив лише залишки ліжка, яке вже перетворилося на дрова, а тоді підвів погляд і побачив те, на що шериф указував ліхтариком. Там, на балці під стелею, було щось таке, що скидалося на ряд чорних, трохи розтягнутих трусів, які вивісили просохнути.

— Ідеальний дім, якщо ти кажан, — сказав Макклелланд.

У ту ж мить одна пара трусів зірвалася. Дейл закричав, коли воно полетіло на нас, а тоді пролунав звук, схожий на постріл із пістолета, коли труси промчали у нас над головами. Мені знадобилась якась мить, аби второпати, що то і справді був постріл із пістолета. Ми обернулися й дивилися, як труси пролітають кілька рвучких, неелегантних кіл передпокоєм, перш ніж зникнути в одній із кімнат горішнього поверху.

Дейл прочистив горло.

— Я не почув, як ти сказав «кажан».

— То звідки ти знаєш, що я сказав саме це? — запитав Макклелланд.

— Дедукція, — мовив Дейл, знову ховаючи пістолет під піджак.

Ми пройшли в інші кімнату й зупинилися там, витріщаючись на великий, міцний дуб.

— Неймовірно, — сказав Дейл. — Росте просто крізь підлогу й дах. Природу й дійсно не зупинити, якщо вона вже щось вирішила. Скільки років цьому будинку?

— Я переїхав сюди лише десять років тому, тож не знаю усієї історії містечка, — відказав Макклелланд. — Але ніхто з людей, з якими я розмовляв, не володіє ще якоюсь інформацію. Утім будинок цей старий, у цьому сумнівів немає.

— Ще в дечому теж немає сумнівів — у тому факті, що тут немає Іму Йонассона, — мовив Дейл, повернувшись до мене. — Ні тут, ні у телефонному довіднику.

Я знизав плечима.

— Я бачив його. І тут, і в телефонному довіднику.

— Хлопець бреше! — відрізав Макклелланд.

Ми приїхали назад до поліційного відділку, де вони знову відвели мене до кімнати з оббитими стінами, а самі пішли розмовляти до кімнати з іншого боку вікна. Позаяк кімната була звуконепроникна, я спочатку нічого не чув, просто бачив, як Макклелланд тиняється туди-сюди та щось розказує з лютим виразом обличчя, в той час як Дейл спокійно сидить на стільці. Але тоді я спробував понатискати на кнопки панелі на столі, й звук їхніх голосів раптово залунав із гучномовців на стінах.

— Усі кажуть, що він ходяча проблема, — вів далі Макклелланд, заїхавши кулаком у стіну. — А тепер у мене тут четверо розгублених батьків та всеньке містечко, якому цікаво, чому ми так нікуди й не просунулись. І все тому, що цей малий шибеник не хоче казати нам правду. То що ж я мушу робити? Він надто юний, аби я міг запроторити його у в’язницю, а катування... ну, тут ми таким не займаємось.

— Детектор брехні повідомив нам, що він