Читати книгу - "Морок, Айрін Сторі Irene Story"

Доїхавши до місця призначення, ми остаточно зупинились. Згідно координат, ми прибули в місцину, де були у відрядженні Іван та Світлана, але не туди, де знайшли їхні тіла. Мертвими вони були знайдені з іншої сторони лісу.

Ми заїхали в якесь місце, якого на мапі не існувало. Все, що ми бачили навкруги, це було покинуте селище. На вказівнику назву вже не було видно – лише якась згадка залишилась, що там були якісь літери колись давно.

В тій місцині було надзвичайно тихо. Від хатин залишились лише нагадування у вигляді дерев’яних скелетів. Іван та Світлана прибули сюди на автомобілі, але поки ми їхали, ми його так і не помітили. З’їхавши в глиб від дороги ми вирішили далі дослідити місцевість, але вже пішки. Починало сутеніти, тому кожен взяв собі по ліхтарю, які завбачливо придбали Кирило та Олександр в магазині.

-        Ви щось бачите?

-        Ні, поки нічого, що могло б якось виглядати не так.

-        Не схоже на місце вбивства, чи не так?

-        Не знаю. Тут моторошно і занадто тихо. Не чути навіть цвіркунів, хоча в цій частині доби вони мають бути дуже активними.

-        Софіє, не бійся. Ми ж поруч. Нікому не дамо тебе скривдити.

-        Напевно, так само Іван говорив Світлані. Сашо, пробач…

-        Нічого… Що ми шукаємо?

-        Хоча б щось, що нагадувало, що Іван та Світлана тут перебували якийсь час. Тому що поки  виглядає так, ніби ми не туди приїхали. Олександре, координати ж вірні?

-        Так, все, як Іван мені надсилав. Тільки він казав, що тут дуже привітні мешканці. Лише чоловіки правда – жінок він не бачив. Писав, що вдень їх не видно було, напевно на роботу всі роз’їжджалися, але ввечері, після заходу сонця, вони поверталися.

-        Ти цього раніше не казав… Софіє, ти куди?

Я йшла кудись повз останні хатини і вийшла до поля. Таке саме поле, як і в мої снах чи мареннях, я вже не знала, як правильно їх описати. За цим полем виднівся ліс. Зліва стояла невелика дерев’яна споруда – і я пішла туди. Зблизька я побачила, що це церква з побитими вікнами та дверима, що заледве тримались. Біля будівлі стояв припилений автомобіль. Дивно, що його не знайшли слідчі.

-        Хлопці, сюди!

Кирило та Олександр підійшли до мене. Я бачила, як сонце сідає за верхівки дерев лісу. Темрява ще щільніше підступала до нас – і від цього мені ставало моторошно.

-        Це їхній автомобіль?

-        Так, це Івана. Треба подивитись, чи працює.

-        Софіє, відійди.

Автомобіль виявився відчиненим. Хлопці намагались його завести, але це було марно, хоча ключі були на місці. Але нічого так і не вийшло. А мене зацікавили речі, які були на задньому сидінні. Їх була купа. Я залізла їх роздивитись. Там була купа туристичних речей, але велику кількість займали листочки, напевно вирвані з якогось нотатника. На них від руки було написана купа тексту, написаного двома різними почерками. Було не важко здогадатись, що один належав Івану, а інший Світлані.

-        Слухайте, що я знайшла.

І почала читати вголос.

«Упир – міфологічна або фольклорна істота в слов'янських віруваннях, яка живиться людською (як варіант – тваринною) кров’ю. Часто є мерцем, котрий повстає з могили, щоб пити кров живих. Прообраз вампірів сучасної масової культури».

-        Це що таке?

-        Це я знайшла, тут купа таких листочків з записами.

-        Дай сюди.

Кирило вихопив в мене декілька записів і сам став читати вголос:

«Вампір – літературний, а також поширений в поп-культурі образ, мрець, який нібито виходить з могили, щоб смоктати кров живих людей. Історично пов'язаний із фольклорними упирями, але має від них суттєві відмінності».

-        Що за нісенітниця? Звідки воно тут?

-        Я не знаю. Сашо, це ж їхній почерк.

-        Так. Але нащо…

-        Вони написані по-різному. Десь спокійно, а десь видно похапцем. Це помітно по почерку.

-        Читай далі.

-        Добре.

«Слов’янська міфологія – реконструйована за даними з різних джерел система сприйняття навколишнього всесвіту, сукупність вірувань і культів, що мали місце на території розселення слов’янських народів у дохристиянську епоху».

Кожен з нас відібрав собі певну кількість листочків. Ми їх переглядали і намагались знайти відповідну хронологію їх написання. Все це ми робили вже з ліхтариками, тому що ставало темніше і темніше на дворі.

-        Я нічого не розумію… Що це взагалі таке?

-        Кирило, для чого Іван та Світлана поїхали сюди у відрядження?

-        Не важливо…

«У давньослов’янських віруваннях упирями називали нижчих божеств, злих духів. Попервах вони згадувались переважно у множині і не мали чітко визначених рис. Згодом під упирями стали розуміти істот, на які нібито перетворюються потопельники, невмерлі, закладені, самогубці».