Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Двері за Блейком вже давно зачинилися, а я все ще сиджу на дивані, відчуваючи дивну порожнечу всередині. Тиша гулко стукає у вухах, тягнеться густими тінями по кутках кімнати, огортаючи мене. Раптом її порушує звук тихих кроків, і в дверях з'являється Сара, сонно потираючи очі.

- Тату? — її голос звучить тихо, ніби вона не впевнена, чи він тут. Сара виглядає зі своєї кімнати, бачить мене і зупиняється, трохи нахмуривши брови. - Ви вже повернулися?

Я киваю, намагаючись видавити з себе слабку посмішку. Ніч затягнулася і пояснювати щось здається неймовірно складним. 

— Так, повернулися, — відповідаю я, але Сара явно помічає щось недобре, бо її погляд стає ще більш настороженим.

- А де тато? І чому ти така бліда? — у її голосі звучить щира занепокоєння, і це трохи зворушує мене. Але мені треба тримати себе в руках. Не час зараз пояснювати все, та й сама я ще нічого не розумію. 

— Все добре, — кажу якомога спокійніше. - Твій тато поїхав у справах. Нічого серйозного. 

Сара дивиться на мене із сумнівом, її очі ще наполовину у дрімоті, але вона явно намагається щось зрозуміти. Потім вона несподівано запитує: 

— Це пов'язано з тим, що тебе мало не викрали? 

Я мимоволі здригаюся, розширюючи очі. У думках спалахує подив: звідки вона про це знає? Але сили дивуватися, тим більше з'ясовувати, звідки вона має таку інформацію, у мене просто-напросто немає.

- Так. Можливо. Я не знаю, — тихо видихаю я, не можу придумати найкраще пояснення. Зізнаюся, я втомилася. Занадто втомилася. 

Сара помічає щось у моєму обличчі, в моїх словах, і її обличчя стає серйозним. Вона трохи нахиляє голову і пильно дивиться на мене: 

— З тобою все добре? Ти якась засмучена. Тато щось зробив не так?

Її прямота змушує мене завмерти на секунду. Знову здивування, але я намагаюся не показувати цього, хоч її інтуїція вражає. Я знаю, що маю бути обережною — ми з Сарою ще не до кінця знаходимо спільну мову, і будь-які слова можуть зруйнувати тендітне порозуміння. Тому я лише похитую головою, намагаючись, щоб мій голос звучав упевнено.

— Ні, все гаразд, — відповідаю якомога спокійніше. - Просто втомилася.

Повисає мовчанка. Сара, здається, щось розуміє та киває, більше нічого не кажучи. Потім, трохи позіхнувши, вона додає:

— Ну, я піду тоді спати?

— Звичайно, — відповідаю я, спостерігаючи за тим, як вона розвертається і йде у бік своєї кімнати.

— Надобраніч, — кидає вона через плече, і я машинально відповідаю тим же. 

Сара зникає у своїй кімнаті, а я знову залишаюся сама. Мій погляд опускається на живіт, і думки про дитину важкою хвилею накочують. Як із цим бути? Що буде далі? До того ж, Сара ще нічого не знає, і я гадки не маю, як вона це сприйме.