Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Решта дня була настільки забита роботою, що минула майже непомітно. Я дочистила кухню, потім натерла підлогу у холі та на сходах, наполірувала дерев'яні поручні, а тоді взялася за обід. 

До страви лорда я поставилася неабияк серйозно. Звісно ж, все мало бути на вищому рівні, як і просила пані Циндра. Тож у великій обідній залі, де й мали приймати їжу усі дворяни, я виклала спершу шість різних видів булок. Усі їх, на щастя, вдалося знайти у коморі вже готовими – і наче замороженими у часі, бо вони все ще відчувалися хрусткими та свіжими. 

Потім на столі опинилися оленина, свинина та трохи дичини. Звісно ж, тістечка – куди ж без них. Але все це стояло посередині стола, і лордові довелося б встати, аби дотягтися до них. 

А ось перед ним я виставила всього одну тарілку – з гарбузовим крем-супом. В ньому плавали й кілька шматочків м’яса, але в цілому – ідеальна овочева страва. До нього я приготувала песто, аби трохи прикрасити тарілку, полила апельсиновою олією та засипала згори печеною хрусткою цибулькою. 

А ще – поклала майже цілий пучок кінзи. 

І все ще обід видавався наче незавершеним (попри те, що на столі стояло з десяток тарілок) – бо не вистачало напою. У Кандолінській імперії не існувало прийнятного часу для алкоголю – бо весь час був прийнятним. Вино й пиво можна було пити й вранці, і ввечері, і в обід; але щось мені підказувало, що лорд Елмор так не робить. 

І хоч я й підготувала на кухні про всяк випадок пляшечку вина, на стіл я подала дещо інше: індійську масалу, пряний молочний чай. За вікном знову почало сніжити, тож я сподівалася, що лорд оцінить цей жест. 

Але чекати, поки він сам мені про це скаже, я не стала: щойно помітила його силует на сходах, чкурнула геть до кухні, де вже сиділа за великим горіховим столом пані Циндра. 

Вона накладала собі печену картоплю з овочами та наливала ту ж таки масалу, а я озирнулася, шукаючи Рована. Лісника не було, але й не дивно: він рідко приєднувався, але зараз, коли нас зосталося всього троє, це відчувалося особливо гостро. 

– Сідай, Розмарі, – пані Циндра постукала по лаві поряд, і я знесилено опустилася. 

– Можна просто Марі, – запропонувала я. Розмарі – гарне ім’я, але кожного разу мені доводилося витрачати з пів секунди на те, аби зрозуміти, що відтепер воно належить мені. І Марі було майже однакове зі звичним Марія, тож це мало бути набагато простіше. 

Погляд пані Циндри на мить набув тієї гостроти, що я бачила у ній зовсім трохи вчора, а ще сьогодні вранці. Наче вона дивилася не тільки на мене, але й крізь мене, намагаючись розгадати несподівані зміни у кухарці. Але я вже покопалася у не надто впорядкованій пам’яті Розмарі, і пані Циндра не говорила з нею часто: радше спостерігала здалеку, як вона це робила з більшістю інших працівників, і особливо тих, що їй не надто й подобалися. 

– В тебе все чудово виходить, – похвалила вона, торкаючись ідеальною рукою мого плеча. Пальці в неї були ніжні та наче не знали ніякої фізичної праці, хоча я сама бачила, як вона виносила білизну на прання сьогодні вранці, ніби була звичайною служницею. – Вечерю потрібно подавати о восьмій. А тоді…

Економка стишила голос, а потім й взагалі відволіклася на картоплю та пряний чай, і мені довелося чекати з хвилину, поки вона заговорить. Таємниче вечірнє завдання все ще висіло над головою, і я думала, чи не доведеться часом на прохання пані Циндри ховати десь у замку труп. 

…і заради платні у сім золотих я б, можливо, на це навіть пішла. 

– Марі, – тяжко видихнула економка. Я повернула до неї очі. – Тебе не було тут, коли привид тільки з’явився. 

Я кивнула, хоча це й не було питанням. По очах економки я бачила, що вона бачила появу Зеленої дами і знала ще щось, про що не збирається мені говорити. 

– Ти не знаєш, чому вона з’явилася, та й ніхто не знає… повної історії. Але Зелена леді дуже зацікавлена у лорді Елморі. Це й було причиною, чому він тримався якомога далі від Зимового замку усі ці роки. Однією з причин принаймні, – на лиці економки мигнуло щось темне, але вона враз знову стала спокійна, як дуб. – Тому наше завдання – захистити лорда Елмора. Так, щоб він про це не дізнався. 

Я знову кивнула. Щось всередині мене підказувало, що лорд Елмор у всьому цьому замку був останньою людиною, яка потребувала допомоги і захисту, але з начальством не сперечаються. 

– Я пам’ятаю його ще таким юним, – пані Циндра дивилася крізь моє плече, наче там опинився молодий лорд Елмор. – Він був такий радісний, такий привітний… 

Чоловік, якого ми зустріли сьогодні вранці, мало сходився з цим описом. Якщо ніщо інше, я б описала лорда як людину пряму, не надто люб’язну й дуже потайну. 

– Але як ми його вбережемо? – вклинилася у спогади жінки я. В думках витали всі інші справи, які я ще мала встигнути виконати сьогодні, і, відверто кажучи, мені було трохи не до Елмора. 

Пані Циндра зібралася й полізла у передню кишеню свого накрохмаленого фартушка. Звідти вона дістала два гвіздочки й мішечок з сіллю. Я дивилася на предмети пустим поглядом, зовсім не розуміючи, що ними робити. 

Кидатися у Зелену даму гвіздками, аби вона дала лордові спокій? Цікава стратегія, але у такому випадку мені знадобиться більше, ніж два. 

– І… що з цим робити? – запитала зрештою я, коли економка вклала речі мені в долоню і стиснула пальці. Гвіздки були на диво не холодні – як усе навколо в останні дні – а теплі, майже гарячі.