Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Власне кажучи, були й інші дотики. Час від часу Тед проводив своєю великою долонею по його підстриженому їжачком волоссю, ніби пригладжуючи щетину. Іноді, коли Боббі неправильно вимовляв слово, Тед легенько затискав йому носа пальцями, приспівуючи: «А точніше». Коли вони починали говорити одночасно, він підчіпляв своїм мізинцем мізинець Боббі і примовляв: «На щастя, на гроші, на настрій хороший». Незабаром Боббі вже повторював за ним, сплівшись мізинцями. Вони проказували примовку буденним тоном, так, як люди кажуть «передайте квасолю» і «як ся маєте».

Йому лише одного разу від дотику Теда стало якось моторошно. Боббі якраз дочитав останню статтю, що хотів послухати Тед. Якийсь оглядач торочив про те, що на Кубі немає жодної проблеми, з якою б не могло впоратися добре старе американське вільне підприємництво. Небо почали обплутувати сутінки. За ними, на Колонія-стрит, Баузер, пес місіс О’Гари, ні на мить не вгавав зі своїм «гав-гав-гав». Звук лунав якось неприкаяно і ніби вві сні, ніби не в дійсності, а в якомусь спогаді.

— Ну, — промовив Боббі, згортаючи газету і підводячись. — Піду прогуляюсь по околиці, пороздивляюся.

Говорити прямо не хотілося, але важливо було, щоб Тед знав, що він не облишив пильнувати за людьми в жовтих плащах.

Тед теж устав і підійшов до нього. Боббі засмутився, побачивши на його обличчі страх. Боббі не хотів, щоб Тед аж надто вірив у ницих людей, не хотів, щоб Тед став аж надто божевільним.

— Повернися, перш ніж стемніє. Ніколи не пробачу собі, якщо з тобою щось трапиться.

— Я буду обережний. І скоро прийду. До ночі ще, як до неба.

Тед став на одне коліно — бо був застарий, щоб присідати, подумалося Боббі — і взяв його за плечі. Прихилив Боббі до себе, аж доки вони ледь не буцнулися чолами. Боббі відчув запах тютюну в його подиху і мазі на шкірі. У Теда боліли суглоби і він натирав їх «Мустеролом». Тед казав, що тепер вони навіть тоді болять, коли тепло.

Стояти так близько до Теда не було страшно, та все одно аж ніби мурашки побігли. Було видно, що хоч Тед ще не зовсім старий, та скоро постаріє. А ще він, швидше за все, хворий. У нього водянисті очі. І кутики губ злегка посіпуються.

«Зле, що тут, на третьому поверсі, Тед сам-один, — подумав Боббі. — Якби в нього була дружина чи ще там хтось, його б, напевно, ніколи не зациклило на тих ницих. Хоча, якби в Теда була дружина, Боббі, можливо, ніколи б не прочитав «Володаря мух». Думати так було егоїстично, та він нічого не міг з собою вдіяти.

— Ніяких знаків, Боббі?

Боббі похитав головою.

— І ти нічого не відчуваєш? Отут?

Тед зняв праву руку з лівого плеча Боббі і постукав себе по скроні, де, слабко пульсуючи, гніздилися дві блакитні жилки.

Боббі похитав головою.

— А тут?

Тед відтяг кутик правого ока.

Боббі знов похитав головою.

— Чи тут?

Тед торкнувся живота.

Боббі похитав головою втретє.

— Добре, — промовив Тед і посміхнувся. Його ліва рука ковзнула Боббі на потилицю. До неї приєдналася права. Тед серйозно поглянув Боббі у вічі. Боббі відповів таким же серйозним поглядом. — Ти ж сказав би мені, якби побачив, правда? Не намагався б… ну, не знаю… щадити мої почуття?

— Ні, — відповів Боббі. Відчувати долоні Теда на потилиці було приємно і некомфортно водночас. У кіно, перш ніж поцілувати, хлопець клав дівчині руку саме на потилицю. — Я б сказав. Це моя робота.

Тед кивнув. Повільно розплів руки і дозволив їм упасти. Потім підвівся, спираючись на стіл. Скривився, коли голосно хруснуло в коліні.

— Знаю, що сказав би. Ти хороший хлопчик. А тепер іди прогуляйся. Тільки не сходь з тротуару. І приходь додому до темряви. Зараз тобі треба бути обережним.

— Буду.

Боббі рушив сходами вниз.

— А якщо побачиш їх…

— Втечу.

— Ага, — у присмерковому світлі обличчя Теда виглядало понуро. — Ніби за тобою чорти женуться.

Отож, Тед до нього торкався. І, можливо, мамині побоювання були виправдані… деякою мірою… Мабуть, доторків було таки забагато, і не всі такі, як треба. Може, не в тому сенсі, що думає мама, але все одно не такі, як треба. Все одно небезпечні.

В середу перед канікулами Боббі побачив на Колонія-стрит смужку червоної тканини, що теліпалася на чиїйсь антені. Він не міг сказати напевне, але клаптик дуже вже скидався на хвіст повітряного змія. Ноги Боббі приросли до місця, а серце загупало скажено, наче молот, як тоді, коли вони з Саллі-Джоном наввипередки бігли зі школи.

«Навіть якщо то хвіст, це всього лише збіг, — говорив собі Боббі. — Просто нещасний збіг і ти це знаєш, хіба ні?»

Можливо. Може, так він і думав. Принаймні коли надійшла остання п’ятниця перед канікулами, він був у цьому майже переконаний. Того дня Боббі йшов додому сам. Саллі-Джон зголосився залишитися і допомогти позаносити книжки на склад, а Керол пішла на день народження до Тіни Лебел. Тільки-но Боббі зібрався перетнути Ашер-авеню і зійти вниз по Броуд-стрит-гілл, коли побачив на тротуарі класики, накреслені фіолетовою крейдою. Отакі:

— Ох, Боже, тільки не це, — прошепотів Боббі. — Це якийсь жарт.

Він упав на одне коліно, як кавалерист-розвідник у вестерні, не помічаючи дітей, що поверталися повз нього додому: одні пішки, інші на великах, дехто на роликах. Френсіс Аттерсон з кінськими зубами загрібав ногою на своєму поржавілому, червоному самокаті, сміючись до неба своїм ґелґотливим сміхом.

Діти теж майже не звертали уваги на Боббі. Щойно почався мегакан і вони ошаліли від безлічі можливостей.

— Ні, ні, не можу повірити. Це якийсь прикол.

Він простяг руку до зірки і півмісяця, намальованих не фіолетовою, а жовтою крейдою, та, майже торкнувшись їх, відсмикнув руку. Клаптик червоної стрічки, що зачепився за телеантену, міг нічого і не означати, але вкупі з оцим? Хіба бувають такі збіги? Боббі не знав. Йому було лише одинадцять й існували мільярди речей, яких він не знав. Але він боявся… боявся,