Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

поверсі були маленькі таблички зі стрілочками, на яких значилися номери кімнат або різні місця загального користування. Їдальню й бар розташовано на першому поверсі, сушарню також (усі важливі для детективних романів кімнати на місці, як бачите). На вищих поверхах були пральня та бібліотека — мабуть, це ті «вечори біля каміна», про які писали в буклеті, а значить, саме ця кімната винна в тому, що я влип у цю халепу. Мені спало на думку, що той чортів камін на вигляд має бути просто казковим і потріскувати в бездоганній тональності, аби загладити свою провину переді мною. Також я проминув таблички з написами «Спортзал» і «Кімната відпочинку» (біля неї було написано «Більярд / дартс»). Я нагадав собі менше думати про мертвого чоловіка й спробувати насолоджуватися відпочинком, хоча поки що приємного в ньому було мало. Утім, я дуже сумнівався, що Майкл захоче грати зі мною в більярд, адже був певен, що він знайде для нас якесь приємне братерське заняття. Наприклад, він може кидати в мене дротики.

Я підіймався далі. Стрілка біля таблички «На дах», яка раніше вказувала вгору, тепер скеровувала вбік, і я помітив у коридорі візок покоївки. Чудово. Я зазирнув у кімнату: два ліжка, гівняний холодильник.

На даху курила свою вранішню цигарку якась жінка. Я знав, що це не Софія, ще до того, як вона повернулася, тому що сестра курить дуже ліниво. Вона може відволіктися й задивитися кудись, аж поки цигарка не обпалить їй пальці. Тоді вона скаже: «Ох!» — і запалить ще одну. Люсі курить так, наче накачує себе газом, тож із короткого, жадібного пахкання я зрозумів, що це вона.

Я здригнувся від холоду, сунув руки в кишені, де вже тулилося кілька крихітних пляшечок із шампунем з візочка покоївки (так, я не святий), і підійшов до Люсі.

— Чекай, — сказала вона, висмоктуючи душу із цигарки.

В університеті в мене була подруга, яка жувала гумку, перед сном клеїла її до ліжка в головах, а вранці жувала знову. Саме так Люсі ставилася до цигарок: намагалася видушити з них максимум. Я бачив, як вона обіцяє собі, що це остання. Я також бачив: вона щиро в те вірить — як і щоразу, мабуть. Але на цей раз вона майже мала рацію. То була її передостання цигарка.

— Інтернет, — пояснив я, показуючи свій телефон (заряд батареї: 54 %).

Для того щоб отримати одну «паличку», треба стояти на самому даху, та й це ще не гарантує наявності зв’язку. Я знаю, що автори схожих книжок обожнюють поганий зв’язок, але вам доведеться заплющити на це очі. І я знаю, що насувається чорна хмара. І я знаю, що побіжно згадав довбану бібліотеку з каміном у цій будівлі (так уже склалося, що саме там я розкрию цю кляту справу). Якщо скласти перелік речей, які мають бути в романі про вбивство, то в мене є вже практично все. Я розумію. Але якщо вас це заспокоїть, то до сторінки 292 нічий телефон не розрядиться. Тому зв’язок і заряд телефона — це просто кліше. Я не знаю, що вам сказати. Ми в горах. Чого ви чекали?

— Хочу перепросити, — сказав я. Ми стояли пліч-о-пліч, і я дивився просто поперед себе, кидаючи своє вибачення кудись у гори. Адже тільки так ми, хлопці, можемо визнати свою провину: вдаючи, що стоїмо за сусідніми пісуарами. — Я досі не оговтався остаточно, але не мав права так на тебе зриватися. Я просто подумав, ну, знаєш, що сьогодні можна триматися купи. Ми в одному човні.

— Як щодо такого: ти дбаєш про свій шлюб, а я — про свій?

З вуст людини, яка чіпляється за нікотин, щоб набратися відваги, це звучало не надто переконливо. Але я не хотів знову з нею сперечатися, тож просто сказав:

— Справедливо.

Так ми стояли мовчки, споглядаючи гору. Здалеку до нас долинало механічне клацання підйомника. Загалом для лиж трохи зарано, але я був певен, що найзатятіші мисливці за свіжим снігом стирчали на горі вже кілька годин. Я бачив, як між верхівками дерев звиваються стежки, а біле плато внизу прорізає річка. Видно було весь схил і його підніжжя, де білий сніг мережили коричневі латки. На даху завивав вітер, термосячи парасольки, угвинчені в дерев’яні столи. Енді мав рацію: на даху вздовж одного краю були три квадратні латки штучної трави, з якої прозирали ті[8]. З другого краю — спа за алюмінієвою огорожею, з наполовину відтуленим накриттям і клубками пари над водою.

Мій погляд мимохіть ковзнув до місця, де знайшли тіло. Звідти було далеко до всього: до найближчого лижного спуску, до смужки дерев на пагорбі, навіть до дороги, яка вела в комплекс. З висоти все було видно достатньо добре, щоб зрозуміти: навіть якби чоловік плентався наосліп, на те місце він міг прийти лише зі «Скай лодж». До всього іншого було надто далеко.

— Ти бачив його, — сказала Люсі, здивувавши мене.

Вона помітила, що я дивився на місце, де знайшли труп. Я нарешті повернувся й глянув на неї як слід. Її губи були нафарбовані яскравою рожевою помадою, а очі підведені чорним. Люсі явно намагалася мати звабливий вигляд, але на холоді видавалася такою блідою, що будь-яка кольорова пляма на її обличчі різала око, і невістка скидалася на персонажку з мультфільму. Сьогодні вона була в іншому светрі, але й він здавався бездоганно новим: жовтий, з високою горловиною, надто обтислий для лижного курорту.

— Коли той коп попросив вас із Едді допомогти перенести тіло. Ми стояли надто далеко, а він не дозволяв підійти ближче. Але ж ти бачив його, так?

Я прокашлявся.

— Так. Але якби це був Гелловін, то я був би ослячою дупою.

— Що?

— Я ніс ноги.

— Ну? — квапила мене Люсі. — Він був схожий на Майкла?

— Ох, Люсі! — Я нарешті зрозумів, що за відчай був у її голосі. Мабуть, вона подумала про це вже за сніданком, інакше підняла б усіх на вуха й наша сімейна розмова була б ще похмурішою. Та все ж таки ніхто ще нічого не сказав їй прямо. — Це був не Майкл.

— Анітрохи не схожий?

— Це був не він, серйозно. Я єдиний, хто тут схожий на нього, і, здається, усе ще… — Я театрально обмацав себе руками, наче намагався впевнитись, що досі живий. — Так, усе ще з плоті й крові. Слухай, Софія просто всіх нас налякала. Пропоную почитати, про що вона говорила… — І знову підніс до очей телефон.

Окрім