Читати книгу - "Вогнегривий коник"

Такий у нас несміливий хлопчик Микола.

Чи винен м’яч?

Одного разу діти грали в м’яча. Весело було грати, радісно.

Повз стадіон ішла старенька бабуся. Вона недобачала, ішла поволі, пробуючи ціпком стежку.

Чи випадково, чи, може, й навмисне хтось ударив м’яч так, що той покотився під ноги бабусі, вдарився об ціпок і вибив його з рук. Зупинилась бабуся, розгубилася, не знає, що робити. Нахилилась, шукає ціпок, а він лежить далеченько. Не бачить бабуся ціпка.

Діти дивляться на бабусю й сміються. Нікому з них і на думку не спало підійти до старенької, попросити пробачення й допомогти їй.

Діти сміються, а бабуся стоїть і плаче. І нікому й не тенькнуло, що в цю хвилину коїться велике зло: людина знущається над людиною.

Сміятися над старістю — сміятися над собою. Кожен із тих, хто сміявся над бабусею, через кілька десятиріч сам стане старим. А ще більший гріх — сміятися над фізичною вадою людини.

То вже — злочин.

Важлива звістка

На північному березі ставка стоїть маленька хатина. В ній живе стара бабуся. А на південному — великий, просторий будинок. У ньому живе бабусин онук Сашко. Він уже ходить до школи.

Влітку Сашко рідко приходив до бабусі в гості, бо ставок великий, треба його обійти, а обходити далеченько.

Взимку приходив щодня, бо по льоду йому дуже близько.

Бабуся сиділа біля вікна й ждала онука. Він приходив надвечір. І щебетав їй свої пригоди й відкриття.

Настала весна. Повіяв із півдня теплий вітер, пригріло сонечко. Уранці на ставку був лід, а вже опівдні стояла вода.

Сидить біля вікна бабуся й журиться, не прийде Сашко…

Аж до вечора сиділа бабуся. А ввечері бачить — біжить берегом хлопчик. Впізнала бабуся онука, зраділа, вибігла назустріч.

— Бабусю! — радісно защебетав Сашко. — Дивіться, льоду вже немає! Я прийшов сказати вам, ще вже немає льоду. Весна настала!

Чого мати хвалить Миколу?

В однієї матері був син Степан. Він закінчив школу й став трактористом.

Мати ждала, що на старість буде їй поміч. Степан працював у бригаді погано. Йому не хотілося рано вставати і він запізнювався на роботу. Люди казали про нього: ледар.

А в другої матері, що жила поруч, був син Микола. Теж тракторист. Усі хвалили його: роботящий, старанний.

Як тільки вийде з роботи Степан, мати сипле йому обідати й каже:

— Який працьовитий Микола… Встає до схід сонця, поспішає в поле…

Степан сидить біля столу, схиливши голову. Наступного дня мати каже:

— Люди хвалять Миколу. Кажуть, що він найкраще оре й сіє…

Степан сидить мовчки, схиливши голову. Щодня мати говорить щось добре про Миколу… Щодня Степан слухає мовчки матір і сидить, схиливши голову. Чого ж мати хвалить Миколу?

Чекає своєї години

Посіяв Селянин Пшеницю. Разом із Пшеницею попало в грунт і зерно Чортополоху.

Пшениця наключилась, пустила в землю корінчики. Із землі — зелені пагінчики та й росте собі, зеленіє. Чортополох лежить у землі, прислухається. От Пшениця його й питає:

— Ти чого сидиш у землі? Чого ні корінчиків не пускаєш, ні пагінчиків?

— Та я ще зачекаю трохи, — каже Чортополох. — Як там воно на ниві?

— Добре, — тішиться Пшениця. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур’янини.

Чортополох не сказав нічого.

Наступного року Селянин посіяв на тій ниві Просо. Побачили просинки чортополохове зерно й питають здивовано:

— А ти чого тут лежиш?

Чортополох мовчить, мов і не чує.

Пустило Просо в землю корінчики, а із землі — зелені пагінчики, росте собі, зеленіє. А Чортополох лежить, прислухається. Потім тихенько питає:

— Як там воно на ниві?

— Добре, — тішиться Просо. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур’янини.

Чортополох нічого не сказав, тільки тяжко зітхнув.

— Чого він лежить у землі? Чого не пускає ні корінчиків, ні пагінчиків, — питається Просо Волошку.

— Та це ж Чортополох, — каже Волошка. — Він може десять років лежати. Він чекає своєї години.

Огірки навколо колодязя

Живе в нашому селі Максим Сурмило. Є в нього й дітки, до школи ходять.

Колись, у давні часи, мабуть, ще дід Максимів викопав серед двору колодязь. Така добра вода в ньому, що люди з усього кутка брали воду.

Та ось не сподобалося Максимові, що люди до його двору ходять, з колодязя воду беруть, хвірткою стукають. Заборонити б — так боїться Максим: лаятимуть люди. І він що придумав?

Як тільки сніг із землі, скопав навколо колодязя й огірки посіяв. Зійшли вони, розрослися, зелені та рясні, вкрили землю густим килимом. Прийде хтось із сусідів по воду, подивиться на зелені огірки та й назад: незручно ж огудину топтати.

Так і перестали люди до Максима ходити. А щоб якось нарікання відвернути, він і сам став по воду аж до річки плентатися. Тихо стало в дворі. Та ось діти прийшли якось зі школи заплакані.

— Чого ви плачете? Що трапилось? — питає мати.

— Над нами усі сміються… Кажуть… Кажуть…

— Що ж вони кажуть?

— Кажуть, що наш батько нелюд…

Мати зітхнула, сіла біля вікна й довго дивилась на зелені огірки.

Візьми ще одну квітку…

У шкільній теплиці — князівство квітів. Надворі тріскучий мороз, а тут під склом — сині, рожеві, блакитні, фіолетові хризантеми.

Ранесенько до теплиці прийшла Тіна. Там ще нікого не було. Коли дівчинка відчинила двері, квіти здригнулися. Вони любили тишу, і стук дверей наполохав їх.

Як заспокоїлись, задивилися до неба й чекали перших променів зимового неяскравого сонця.

Тіна прийшла сюди у дуже важливій справі. Бабуся дуже слаба і їй захотілося побачити «радісну квітку» — так вона називає фіолетову хризантему. Ніде немає такої квітки, тільки в шкільній теплиці. Опівночі бабусі стало дуже погано, і Тіна, не змикаючи очей, чекала ранку, щоб піти по фіолетову красуню. Знала, що від неї бабусі полегшає.

Ледве зірвала Тіна «радісну квітку», як скрипнули двері. До теплиці увійшов учитель. Він був дуже строгий: любив квіти, любив і людей, які люблять квіти, але ненавидів лінощі, неробство й марнотратство. Зимою ніхто в теплиці не зривав жодної квітки, всі оберігали красу й ходили сюди нею милуватися. Коли вчитель побачив Тіну з фіолетовою квіткою в руці, він зупинився здивований. А Тіна в цю мить думала тільки про бабусю.

У Тіниних очах відбивався біль, велике милосердя. Учитель зрозумів дівчинку. Він підійшов до неї, обняв і сказав:

— Візьми ще