Читати книгу - "Колекція гадів"

Клава кивнула.

— Розумієш?

— Не дурна, — несподівано огризнулася вона, і відразу зрозуміла свою помилку: — Вибач, просто я... Все це так відразу... Карусель якась...

— Нічого, вигребемо. Значить, коли всі зайдуть, біжи через сад за хату. Там біля стіни драбина стоїть, вона веде на горище. Залазь, там повинні бути якісь старі ковдри чи тілогрійки. Сховайся там і чекай, ми прийдемо.

— А як туди сторонній полізе?

— Баба моя на горище нечасто лазить. Сьогодні в усякому разі точно не полізе. Вперед, часу немає!

Клава Король кивнула і ледь кульгаючи — все ж таки тіло затерпнуло — побігла і зникла за парканом.

7. На новому місці

Далі все йшло, як мало бути.

Живіт у Максима перестав боліти так само раптово, як почав. Він чесно відсидів у туалеті, час від часу доповідаючи татові про своє самопочуття. Більше ніж п'ятнадцять хвилин він не ризикнув тягнути свою виставу і від усієї душі сподівався, що за цей час Денис впорається зі своїм завданням.

Потім, не зважаючи на те, що в Пирятині гості гарно перекусили, господиня посадила всіх за стіл довкола величезної миски з варениками, звареними на пару. Поруч примостила череп'яний полумисок із густою сметаною, чим остаточно вклала на обидві лопатки Білана-старшого. Від вареників вона звільнила лише Максима: напоїла його терпким та гірким відваром і дала кілька чорних сухариків. Хоча запевнила тата — до вечора хлопець зможе їсти, як усі люди. А за десять днів вона його вже точно відгодує. Кволі спроби Білана-старшого розказати, що його син не голодує, не були почуті.

Звали хазяйку Галина Леонтіївна. Так називати себе вона категорично заборонила: це в паспорті записано, а люди паспортів не читають. Інакшого звертання, ніж баба Галя, вона не визнавала. З того, як вона через кожних три сказаних речення робила Денисові якісь зауваження, Максим зрозумів: бабуся свого онука дуже любить. І шкодував, що його власна бабуся, та сама, від якої в спадок лишилася Бабусина Хата, померла два роки тому. Іншої бабусі в нього не було.

Попивши чаю з вишневих гілочок, Білан-старший почав збиратися. Аж тепер витягнувши речі з багажника і навіть не звернувши увагу на те, що вони стоять якось інакше, він потиснув синові руку, наказав бути чемним і попросив триматися цих наступних десять днів. На що баба Галя сказала:

— Та вже лишайте його на довше! Чого хлопцеві ото в Києві молоко з кульків сьорбати!

Всі засміялися, і на цій радісній ноті тато поїхав назад.

Свої речі Максим заніс у невеличку кімнатку, де вміщалося лише старе широченне ліжко і два дерев'яних старомодних стільці. Білан, передбачаючи найгірше, поцікавився:

— Ми з тобою тут спати будемо? Вдвох? На одному ліжку?

Черненко розвів руками.

— Звиняйте, шановний колего! Окремих номерів для вас не передбачено, — і побачивши, що до такого повороту подій Максим виявився не готовий, заспокоїв: — Насправді воно складається з двох частин. Це їх зсунули для зручності. Розсунути запросто, тільки вільного місця в цій кімнаті після того лишиться ще менше.

— Чорт з тобою, — махнув рукою Білан. — Сьогодні вже поспимо так, а далі розберемося. Де Клава?

— На горищі. Там тихо і темно.

— Погодувати б її...

— Я теж про це подумав, — кивнув Черненко. — Тільки почекай — баба Галя малих зараз до річки поведе. Там у нас діти місцеві граються і тутешні бабці язики чешуть. Тоді спокійніше буде. А зараз треба просто глянути, як вона там.

Замість того щоби вийти крізь двері, Денис прочинив вікно, яке вело в садок, спритно вистрибнув і махнув рукою Максимові. Той не забарився. І ось вони вже піднімалися східцями драбини на горище.

— Це ми! — голосно промовив він про всяк випадок, аби Клава заспокоїлася. У відповідь хлопці почули несподіване:

— Прошу, заходьте.

Запрошення прозвучало так, ніби дівчина запрошувала до себе в квартиру. Максим, незважаючи на серйозність ситуації, не стримався — гмикнув. Хлопці просунулися всередину горища. Світло проходило і крізь прочинені двері та віконечко під самим дахом. Його не вистачало, та очі швидко звикли до півтемряви.

Виявляється, там зберігалися не тільки старі куфайки та драні ковдри. У найдальшому і найтемному кутку, під балдахіном із павутиння, на якому де-не-де теліпалися необережні мухи, лежала панцирна сітка від койки. Де вона взялася, хто раніше спав на ній і хто, зрештою, затяг це одоробло сюди, Денис не знав. Він навіть забув про існування цієї сітки, хоча регулярно лазив на горище і навіть виношував мрію переобладнати його згодом на свою літню резиденцію.

Спочатку розгрібши порохняві ковдри, а потім вимостивши ними панцирну сітку, втікачка примостилася на цьому ложі і, судячи з усього, почувалася в безпеці. Вона навіть посунулася, даючи хлопцям можливість присісти поруч.

— Як ти тут? — запитав Денис.

— Краще за всіх, — відповіла Клава.

— Їсти хочеш? — бовкнув Максим.

— А ти як думаєш?

— В критичних ситуаціях у людей загострюється почуття голоду, — пояснив той. — Я це десь читав.

— А ти ніде не читав, як себе поводять викрадені доньки мільйонерів, коли їм вдається втекти від своїх викрадачів? — поцікавилася Клава.

Хлопці перезирнулися.

— Хто донька мільйонера? Ти?

— Не схожа? — Клава провела рукою по несвіжій білій, і, як вони тепер роздивилися, завеликій для неї футболці. — А як ви думаєте, кого в нас викрадають? Дітей шкільних вчителів математики, аби дітям викрадачів не ставили поганих оцінок за чверть?

Максим підсунувся ще ближче.

— Знаєш, Клаво, мені здається, тобі пора нам усе розказати.

8. Королі та пішаки

Клава вмостилася зручніше, підібгавши під себе ноги.

— Знаєте, хлопці, — промовила вона, — насправді розповідати загалом нема чого.

— Отакої! — вигукнув Денис. — Ми, можна сказати, зі шкіри пнемося, мізки наші аж киплять — так ми хочемо тобі допомогти. А воно бачиш як: нема чого розказати.

— Хто тебе вкрав, де і коли? — суворо поцікавився Максим.

— Якщо я скажу — це щось змінить? — уперлася Клава.

— Значить, так, — рішуче сказав Білан. — Гратися в шпигунів ми тут не збираємося. Чому ти нічого не хочеш говорити — мене насправді не обходить. Його, — він кивнув на Дениса, — тим більше. Ти сидиш