Читати книгу - "Спаситель"

Вона здивовано глянула на нього:

– Ні, просто мені самотньо. А ти мені подобаєшся. Мабуть, причини у мене такі ж, як і в тебе. Чи ти сподівався, що все складніше?

Харрі розсміявся:

– Ні-ні. Все гаразд.

– Як ти його вбив?

– Кого?

– А таких багато? Викрадача.

– Не має значення.

– Може, й так, але я прагну почути… – Вона поклала долоню йому поміж ноги, приголубилась, прошепотіла: -…у подробицях.

– Немає сенсу.

– Помиляєшся…

– Добре, але мені не до смаку…

– Припини! – роздратовано скрикнула вона, різко стиснувши йому прутень. Харрі глянув на неї. Блакитні очі зблиснули жорстким блиском у темряві. Вона поспішно всміхнулася, солодко додавши: – Будь ласочка…

За вікном спальні приморожувало дужче, дахи у районі Бішлет потріскували та стогнали, тоді як Харрі переповідав все у подробицях, відчуваючи, як вона спершу заклякла, а згодом, врешті, промовила: «Досить. Я вже наслухалася».

Потому як вона пішла, Харрі ще постояв у спальні, прислухаючись до потріскування. І цокання.

Потім нахилився, щоб підняти піджак, скинутий додолу укупі з рештою одежі, коли вони, у полоні пристрасті, стрімко вдерлися у спальню. Й у кишені знайшов те, що цокало. Прощальний подарунок від Б’ярне Мьоллера. Годинникове скло виблискувало.

Він засунув його у шухлядку нічного столика, але цокання переслідувало його на всьому шляху у країну снів.

Білим рушником з готелю він стер з деталей зброї зайве мастило.

Рух за вікном просотувався усередину рівним гудінням, заглушуючи маленький телевізор у кутку кімнати, у якому було лише три канали із зернистим зображенням, певно, норвезькі. Дівчина-портьє забрала у нього піджак, пообіцявши, що його почистять до ранку. Він розклав деталі одна до одної на розгорнутій газеті. Коли вони попідсихали, він зібрав пістолет, прицілився у люстерко й натиснув на курок. Механізм спрацював плавко, він відчув, як рух віддається у руці та плечі. Сухе клацання, холостий постріл. Удавана страта.

Так вони намагалися розколоти Бобо.

У листопаді 1991-го, по трьох місяцях облоги та бомбардувань, Вуковар нарешті капітулював. Коли серби увійшли у місто, періщив дощ. Укупі з залишками підрозділу Бобо – приблизно вісьмома десятками до смерті зморених, зголоднілих хорватських військовополонених – він стояв у їхніх лавах перед руїнами на тому місці, де колись була головна вулиця. Серби наказали їм стояти «струнко», а самі поховалися по теплих наметах. Дощ періщив як з відра, спінюючи глину. За дві години люди почали падати. Лейтенант з підрозділу Бобо полишив лави й хотів допомогти тому, хто впав, але сербський рядовий, ще зовсім хлопчина, вийшовши з намету, вистрілив йому в живіт. Опісля вже ніхто не рушив з місця, всі спостерігали за зливою, що заступила навколишні пагорби, сподіваючись, що лейтенант незабаром вже не кричатиме. Він сам заплакав, але враз почувся за спиною голос Бобо: «Не скигли». І він замовк.

Надвечір, у сутінках, під’їхав джип з відкритим дахом. Серби висипали з наметів, поставали на варту. Він збагнув, що чоловік на передньому сидінні, ймовірно, командувач, «кремінь з ласкавим голосом» – так його прозвали. На задньому сидінні, похнюпивши голову, сидів якийсь чоловік у цивільному. Джип зупинивсь просто перед лавами полонених, і він, оскільки стояв у першому ряду, почув, як командир наказав цивільному глянути на полонених. Щойно чоловік знехотя підвів голову, він враз його упізнав. Місцевий. З Вуковара. Батько одного з хлопчаків з їхньої школи. Чоловіків погляд ковзнув по лавах, дістався до нього, але без натяку на упізнання ковзнув далі. Командир, зітхнувши, підвівся у авто й зовсім неласкаво загримів:

– Хто з вас має кодове ім’я Маленький Спаситель?

У лавах ніхто не ворухнувся.

– Не насмілюєшся вийти уперед, Mali spasitelj? Підірвав дванадцять наших танків, залишив наших жінок вдовами, а сербських дітлахів сиротами!

Він чекав.

– Ну-ну. А хто з вас Бобо?

Й цього разу ніхто не ворухнувся.

Командир глянув на штатського, котрий тремтливим пальцем тицьнув у Бобо, що стояв у другому ряду.

– Підійди сюди!

Бобо наблизився до джипа та водія, що стояв біля авто. Коли Бобо, ставши «струнко», відав честь, водій збив з нього кашкета просто у багно.

– Як випливає з радіопереговорів, Маленький Спаситель під твоєю орудою, – мовив комендант. – Коли твоя ласка, покажи мені його.

– Ніколи не чув ні про якого спасителя, – була відповідь.

Командувач вдарив його руків’ям від пістолета. З носа Бобо цівкою потекла кров.

– Швидше! Я не хочу мокнути тут під дощем, крім того, на мене чекає обід.

– Я Бобо, капітан хорватської арм…

Командувач кивнув водієві, й той закинув Бобо голову назад так, що кров, котра цебеніла з рота та носа на червону хустку на шиї, змило дощем.

– Телепень! – гаркнув командувач. – Не існує ніякої хорватської армії, є лише зрадники! Обирай: чи ми розстріляємо тебе просто тут і зараз, чи ти зекономиш наш час. Все одно ми знайдемо його.

– А ти все одно нас розстріляєш, – простогнав Бобо.

– Певна річ.

– Чому?

Командувач повернув затвор пістолета. З руків’я крапало. Він притулив дуло до скроні Бобо:

– Тому, що я сербський офіцер, а чоловік має поважати свою роботу. Чи ти готовий померти?

Бобо заплющився, на віях висіли краплини дощу.

– Де Маленький Спаситель? Рахуватиму до трьох, потім стрілятиму. Раз…

– Я Бобо…

– Два!

– Капітан хорватської армії, я…

– Три…

Навіть у гучному шумові дощу сухе клацання пролунало оглушливо.

– Даруй, забув вставити обойму, – мовив серб.

Водій подав йому обойму. Встромивши її у руків’я, зарядив і знов звів курок.

– Остання нагода! Один!

– Я… мій підрозділ…

– Два!

– …перший піхотний батальйон…

– Три!

Знов сухе клацання. Вуковаровець у джипі схлипнув.

– Дідько, обойма порожня! Добре, нумо ще раз, із добрими бойовими набоями?

Вийнявши обойму, він встромив іншу, смикнув затвор.

– Де Маленький Спаситель? Один!

Бобо пробурмотів:

– «Oče naš… Отче наш…»

– Два!

Небо розітнулось, дощ уперіщив стіною, ніби відчайдушно силкуючись зупинити те, що відбувається поміж людей, й, дивлячись на Бобо, він не витримав, уже був розтулив рота, щоб прокричати, що Маленький Спаситель – це він, лише він один – той, що потрібен їм, а не Бобо, хай забирають його. Але цієї миті по ньому пробіг погляд Бобо і відійшов убік, й у його очах він побачив лютий наказ, побачив, як Бобо замотав головою. Потому Бобо здригнувся, кулею розірвало зв’язок душі та тіла, погляд його згас, став безживно-спорожнілим.

У цю мить підбіг молодий серб, котрий поранив лейтенанта.

– Стрілянина біля лікарні! – випалив він.

Командувач вилаявся, зробив знак водієві. За мить двигун заревів, і джип зник у сутінках. Він міг би сказати сербам, що вони не мають причин перейматися. У лікарні немає хорватів, які мали змогу стріляти. Вони всі знезброєні.

Бобо так і лежав обличчям у брудній багнюці.