Читати книгу - "Камінь посеред саду"

Я прислухаюся до тиші, і мені хочеться, щоб її ось-ось порушили кроки, цокання жіночих туфельок, далі — скрегіт ключа в замку. Тоді я зможу встати і піти. Дарма. Кроків не чути. Натомість знову чути голос. Щоб позбутися його, я розплющую очі. Це не вихід, але все ж краще.

Учора мені хотілося спитати мого доброго ангела-господиню, де ж її дочка, але я не зро¬бив цього.

Тепло постелі зігрівало дедалі дужче. Ще вчора вона зігрівала незнайому мені жінку. Вона лежала в цій постелі й, можливо, теж не могла заснути. Моя рука враз конвульсійно рвонулася, ніби обпеклась об щось.

Десь на другому кінці міста в такій же теплій постелі в обіймах дужого молодого нахаби лежала Магда. Я прогнав бридке видиво чужого кохання й відчув, як холодна, аж липка лють виштовхує мене з ліжка. Я звівся на лікті, сів. Можна було встати, тихенько одягтися і так само тихенько вийти. Завтра Серафима Михайлівна пересвідчиться, що я нічого не взяв, та й по всьому. Адже вона навіть паспорта не спитала…

Ураз я спіймав себе на думці, що мене дратує ця стареча довірливість, а може, й розуміння мого стану. В цю хвилину я пошкодував, що не палю.

Магда найбільше любила, коли я діставав її з ванни і загортав — мокру, не витерту — у великий волохатий рушник, а то й халат, і так ніс на ліжко.

Сьогодні її, напевне, ніс той, інший. Сьогодні і вчора. А може, й раніше.

Дивна картина постає переді мною. Ми вдвох з тим її молодим (хахалем? чоловіком? альфонсом?) несемо до ліжка. Не доносячи, розтулюємо руки. Магда падає, але ще раніше кудись униз, у безодню, летимо ми обоє. Тільки мій супутник по польоту раптом зникає. Я лечу і знаю: він повернувся, щоб підставити руки під Магду.

Я теж повертаюся з польоту, раптово, не¬сподівано, переношусь у незнану мною квартиру чи будинок. І заходжу до ванни. Дістаю з води Магду — таку саму, котра простягає назустріч мені руки. Я загортаю її у свою сорочку і несу до дверей. Я несу її крізь місто, крізь шеренги дерев, будинків, вогнів.

— Мені холодно, мені дуже холодно, — шепоче Магда.

Ту, іншу Магду, вже зігріває своїм молодим дужим тілом чоловік, який її спіймав. Та Магда пашить жаром.

«Їх треба поміняти тілами», — зненацька думаю я, а Магда на моїх руках все тулиться і тулиться до мене.

Та я відчуваю, як починаю розчинятися, стаю безтілесним — наче у сні. Отже, мені по¬трібно знайти свій реальний сон.

«Реальний сон?» — кажу собі подумки.

Я впав на подушку і притулився обличчям до свіжої накрохмаленої пошивки. Так я лежав довго, аж доки не почув чийсь голос, а слідом за тим постала вулиця, людське юрмище на ній, я пробираюся крізь цей натовп, він починає рідшати, ось уже вітрина галантерейної крамниці. Я проходжу мимо тієї вітрини, бачу своє відображення в ній, ось уже й двері, які зараз відчиню…

І тут назустріч мені з-за рогу будинку, в якому розташована ця крамниця, виходить жінка. Вона прямує гордо і спокійно, помічає мене, я бачу, як розширюються зіниці великих темно-горіхових очей.

Я знаю її, тому поспішно одриваю голову від подушки. Мої очі вже звикли до темряви, я бачу силуети квітів на шпалерах, килимок на протилежній стіні. Варто повернути голо¬ву й побачу жіночі причандалля на тумбочці поруч із ліжком.

Учора по дорозі в цю спальню сітчатка моїх очей зафіксувала шматок іншої кімна¬ти, очевидно, спальні Серафими Михайлів¬ни. Звідти визирала стара пузата шафа, і я зрозумів, що там і є острівок моєї тимчасової господині, де ще залишилося наяву її мину-ле, яке благополучно перекочувало в тепе¬рішнє.

Мій час розірваний на клапті. Він пливе десь там, невидимий, шматками вати, котру легко, майже без жодних зусиль, можна про¬ткнути.

Я можу повернути спогади, чиї завгодно голоси.

Можу зупинити картину з минулого, виниклу в уяві. Я беру з тумбочки знятий з руки годинник, підношу до очей. Мій годинник зупинився, хоч видно, як світяться у темряві ледь фосфоризовані стрілки і навіть як прудко біжить секундна. Біг її плавний, рівномірний. Учора я думав про поштовх, потрібний мені самому. Його немає і не буде, коли я прийму рішення змінити життя — це знову буде ілюзія. Лише ілюзія, я вже більше не можу обдурити себе.

Шукаю порівняння до цього стану. Перебираю всілякі відомі мені речі. Напрошується слово «порожнеча», але я не знаю, куди його притулити. Крім того, я, здається, вчора думав про порожнечу в мені самому. Я не люблю повторюватися.

Я шукав необхідне слово довго, доки не подумав знову про час, що схожий на вату. Вата, ще крок, зусилля збудженого мозку — і постає слово туман. Туман — ілюзія. Ілюзія — туман. Повна ілюзія туманів. Туман, переповнений життям. Туман туманів. До біса. Справа не в цьому, не в слові, не у визначенні. Тоді в чому?

«У чому, в чому? — передражнює хтось.

— Розгадка поруч, бовдуре, поворуши мізками».

Він кепкує з мене, розумію я. Може, мені потрібна підтримка друзів?

«Суть навіть не в тому, — відповідає хтось за мене, — що в тебе немає в цьому місті справжніх друзів, суть в іншому», «Невже це безталанність? Тягар виявився заважким?»

За вікном щось шелестить, може, дерево перед будинком. Може, просто вітер.

«Він допоможе мені заснути», — приходить рятівна думка.

Я заплющую очі. Шелест вітру за вікном стає виразнішим. Раптом я бачу гілку, що шелестить. Гілка поряд, перед самісінькою зіницею, я відхиляюся, бо вона ось-ось уда-рить по обличчю.

Я розплющую очі. Ще мить — і в тій картині, на тій самій вулиці, з-за рогу вийде та сама жінка. Це не Магда. Я більше не стулю повік, бо видиво поставатиме безліч разів. Доки ми не зустрінемось. Я знаю її. Можна уявити, що ми розминаємося. Тоді вона неодмінно поверне голову. Тоді я змушений буду теж озирнутися. Бо я знаю її. Бо вона — це і я також. Я вигадав колись цю сцену і вже не зможу ніколи її позбутися, особливо в такі хвилини, як зараз.

Бо жінку звуть моїм коханням.

Коханням, якого насправді в мене ніколи не було.

13

Прокинувся я від голосів, які долинали з-за дверей. Щось наче підштовхнуло мене. Підтягнутися на ліжку на руках, посунутися, відчинити ногою двері — все це було справою кількох секунд.

Двері відчинилися безшумно. У цій жіночій квартирі