Читати книгу - "Черлені щити"

— Ми йдемо передусім для того, щоб відомстити Кончакові!

— Лукавиш, княже! Відомстити хочемо ми, переяславці, а здобич захопити хочете ви, сіверяни!

— Дурницю мовиш, Володимире!

— Княже! — спалахнув Володимир Глібович і зблід.

— Я тут старший, і мені видніше, яке військо де поставити — в голові, на правому крилі, на лівому чи позаду…

— Воно й видно! Дбаєш тільки про себе, княже! Не мене поставив у голові, а себе! А по якому праву? Тільки тому, що Святослав послав тебе замість себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолі війська?

— Може, й так, але тоді мене тут не було б!

— Чому?

— Бо не доріс ти, княже, стояти наді мною! Обидва молоді й гарячі, вони настовбурчилися, як півні, і дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови.

Володимир зблід ще дужче.

— Але я достатньо доріс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спілці зі своїм сватом Кончаком хотів заволодіти Києвом! Гадаю, ти не забув, як покинув військо напризволяще і кущами тікав від наших мечів до Дніпра, ніби останній боягуз!

Спогад про цю ганебну подію і досі пік соромом серце Ігоря. Зловмисне ж нагадування роз'ятрило стару рану іце більше. Смагляві князеві щоки спалахнули малиновим жаром, а очі блиснули люттю.

— Ти чого приїхав сюди, княже? — голос його прозвучав лиховісне. — Правди шукати? Не буде тобі правди! У голові станеш тоді, коли вертатимемо додому!

— Це твої останні слова?

— Останні.

— Ну, пожалієш, княже! — вигукнув Володимир і, приостроживши коня, шпарко помчав назад.

Невдовзі до Ігоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калічив слова:

— Княже, що трапилося між вас? Володимир збісився! Завернув свій полк і прудко пошла назад! Хотів, щоб і Рюриків полк, і чорний клобук повертати назад, але моя подумав: а що скаже князь Ігор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося між вас? Володимир прилетів, як скажений, ніби ос його укусив! Воєводи Андрій і Роман не знай, що робити, — іти за тобою чи повертай за Володимиром… їхнє військо зупиняй і стоїть на місці! Що робити, княже?

Хан Кулдюр підтакував:

— Чорний клобук теж не знає, що робити. Іти за тобою, княже, чи повертати назад?

Ігор сторопів. Не чекав такого несподіваного повороту подій.

— Як — повернувся назад? Як же він смів?

— Я не знай. Моя умовляй — і слухай не захотів, — стенув плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на Ігоря. — Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!..

— Подумаєш — образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на війну!

— Що ж робити, княже? — спитав знову Кулдюр. — Може, скликати князів та порадитися?

Становище справді склалося раптом так, що сам Ігор не міг вирішувати, як бути, — зупинитися, іти вперед чи повернути назад? Він з досадою потер лоба і підкликав тисяцького:

— Рагуїле, зупини рать і сторожу. Об'яви денний спочив. Пошли гінців, щоб князі прибули до мене, — я буду в Рюриковому полку. І не гайся!

Всю складність і серйозність становища Ігор оцінив лише тоді, коли разом з князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюриків полк. Тут стояв глухий гомін, воїни відкрито ремствували на князів, проявляли незадоволення Ігорем, вимагали від воєвод теж повертатися назад.

— Князь Ігор образив Володимира!

— І всю Київську землю!

— Не будемо підкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпів би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив!

— Повертаймо до Києва! Хай Ігор воює сам! Воєводи Андрій та Роман Нездилович від цих криків утягували голови в плечі, розгублено поглядали один на одного. Приїзд Ігоря ще більше роздратував військо. Гомін не стихав. Передні мовчали, зате з задніх рядів неслися крики, погрози:

— Додому! Воліємо з князем Рюриком ходити в похід!

— Ігор зло чинить!

— Зарозумівся!

Прискакали князі з правого крила та лівого — Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир Ігорович. Всі були стурбовані.

— Що трапилося, Ігоре?

Ігор відверто розповів про свою сутичку з Володимиром Переяславським і про те, що князь повернув свою рать і пішов додому.

— А полк князя Рюрика, підбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, — додав він зовсім тихо і підняв на князів очі: — Що робитимемо, братіє?

Ніхто не відгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й Ігор учинив не краще. Тож хай сам і вирішує, як бути далі.

— Ми задумали великий похід аж у землю Половецьку, а тепер сили наші зменшилися, — знову почав Ігор, збентежений тим, що князі мовчать. — До того ж, гадаю, треба відправити додому і київський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в Половецьку землю ні з ким. Поїздимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду…

— Київський полк відправляти без князя не слід, — сказав Всеволод Чермний. — В дорозі все може трапитися!

— Андрій і Роман — досвідчені воєводи. Доведуть!

— Ні, Ігорю, послухайся Всеволода, — втрутився брат Всеволод Святославович. — Своє військо можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя…

— А як чорні клобуки? — спитав Святослав Рильський. — Вони теж повертаються чи залишаються з нами?

— Моя залишається з вами, — відповів Кунтувдей. — Хан Кулдюр теж. Половці набігай на Рось, грабуй наші села, захоплюй нашу худобу, наш отар… Чорний клобук — мирний люди, половець — злий люди!.. Грабує, убиває… Моя буде воювати з половець!..

— Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливість їхати попереду. Підеш зі своїми воїнами в сторожу, — сказав Ігор. — А київський полк, аби якось довести цілим додому, поведуть князі Олег і Святослав, синовець мій!..

— Стрию! — вигукнув князь Рильський. — Але ж я хотів би побувати в ділі!

— Встигнеш, княже! У тебе ще все попереду! — суворо відповів Ігор, а потім, обнявши молодого князя за плечі, лагідніше додав: — Так треба, синовцю… Довести полк цілим до Білгорода і вручити його великому князеві нині важливіше, ніж поганятися за половецькими вежами[29]… Вирушайте відразу ж!

Київський полк вирушив у зворотну путь.

Сумні це були хвилини. У похмурому мовчанні Рюриків полк повернув, як кажуть, голоблі назад і рушив на захід. Князі, бояри, воєводи, хани Кунтувдей та Кулдюр, а також воїни найближчих стягів теж мовчки дивилися довго йому вслід, аж поки останні вершники не зникли за горою.

У всіх було важко на душі. Кожен розумів, яке нещастя спіткало їхню рать. Бути на межі з Половецькою землею і через князівські котори втратити майже половину війська — що може бути гірше? Всі намагалися не зустрітися поглядом з Ігорем, щоб він