Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Знаючи, що вміють справжні (читати як написане з великої букви з трьома знаками оклику наприкінці) круп’є, смисл, зашифрований у назві їхньої професії, видається напрочуд іронічним.[3]

Попереднього разу ми зупинялися в готелі з позолотою дзеркальних рам і білих мармурових статуй у холах і на поверхах. А тепер — у п’ятиповерховому курятнику на тисячу номерів з потертими доріжками в темних, як катакомби, коридорах, що пам’ятають ще арешти тридцять сьомого року.

— Номер на двох, — сказав Мишко.

— Гроші і паспорти.

— Хай йому грець, — мій паспорт залишився в квартирі, якої я позбувся.

— А на один паспорт? — запитав Мишко.

Він мав паспорт при собі.

— Не знаю… — завагалася адміністратор, але, побачивши зелену сотню, сказала: — Так.

— Завтра, — мовив я, лягаючи на вузьке, нерівне, з вологою білизною ліжко.

— Завтра, — погодився Мишко, влаштовуючись за столом, що розділяв наші ложа, із графином і гранованими склянками на скляній таці.

Уже вві сні я почув, як Мишко почовгав босими ногами до дверей, відчинив їх і гаркнув двом писклявим дівулям, які прийшли «розважити нас»:

— Ану додому, вчити уроки!!! За розбещення неповнолітніх…

А на ранок я почувався напрочуд добре, мене навіть не гнітила думка, що треба вмиватися, послуговуючись арамейським, спільним, єдиним на весь поверх умивальником.

Я поснідав молоком і пересипаною цукровою пудрою здобою.

Виявилося, що Мишко не тільки купив нам їжі, але і здав у ломбард свої трофеї — відібране в «драконівських» бойовиків золото.

Коли я поїв, він висипав на стіл зім’яті купюри і мовив:

— Ще можна продати машину…

— Ні, — заперечив я.

Без машини з нашою професією ніяк не можна.

Я порахував гроші. Їх було небагато. Я понишпорив у своїх кишенях, вони були порожні.

— У мене більше теж нічого нема, — сказав Мишко.

Усього ми мали сім тисяч триста шість гривень.

— Ну, для початку…

Але Мишко, який уже повністю звик до ролі завгоспа, забрав з купки грошей, що лежала між нами і, як я думав, була розрахована виключно на гру, кілька купюр:

— На бензин, на їжу, на житло…

— З яким розрахунком? — запитав я.

— На тиждень.

Купка поменшала, і я сказав:

— Може, хоча б днів на три?

— Ні, — мовив Мишко.

Я не став перечити. Ще раз перерахував — п’ять тисяч двісті вісімдесят чотири.

— Вистачить, — мовив я і сховав гроші у свій плащ, що висів на дверях, потому додав:

— Почнемо.

«Золоті сторінки» ми взяли в адміністраторки:

— Застава — десять гривень.

— Тримайте.

Розділ «Казино».

Ми почали обдзвонювати гральні будинки. Розпочали з «Адигея». Правда, ще до того, як набрали перший номер, я подумав, що Мишко, який узяв на себе турботу про наше господарство, забув відкласти гроші «на телефон». Однак я не хотів прийти ввечері в казино з геть пустими руками, тому змовчав.

— «Адигей»?

— Слухаю вас, здрастуйте.

— Коли у вас починається гра?

— Казино відчиняється о шостій вечора.

— А зачиняється?

— Ми працюємо до останнього клієнта.

— Які у вас ставки?

— Що ви маєте на увазі? — не зрозуміли мене на тому кінці.

— Яка мінімальна ставка?

— Євро.

— Бувайте.

Кілька поміток на вирваному з «Золотих сторінок» аркуші: «18.00-4.00», «Ієвро», «150-макс.», «обов’язкова наявність паспорта для заповнення податкової декларації на випадок виграшу».

Наступний дзвінок:

— Казино «Стерео»?

— «Кінотеатр „Стерео“».

— А казино?

— У нас тільки стіл з рулеткою.

— Дякуємо.

Напис «казино „К.С.“» перекреслено.

Ще одна розмова:

— «Василіск».

— Як ви працюєте?

— У нас режим нон-стоп.

— Які мінімальні ставки?

— П’ятдесят гривень.

— А максимальні?

— У нас немає ліміту на ставки.

Навпроти назви казино — знак оклику.

— «Білий Кіт», — мовив Мишко, який дзвонив з тими ж запитаннями зі своєї трубки.

Я усміхнувся і заперечливо хитнув головою.

Занадто вже зухвало він і Костя поводилися під час минулих відвідувань «Білого Кота», щоб нас змогли забути навіть через півтора року.

— Шкода, — сказав Мишко, — класне казино.

— Авжеж, — погодився я.

Але оскільки на мій дзвінок відповіли, я урвав із ним розмову.

— «Савана», — почувся голос.