Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

– Яка ж то пригода, – відповів за всіх Антон. – От якби нам діаманти Міледі вдалося знайти.

– Он воно що, – з розумінням похитав головою чоловік.

Потім сів у крісло під директорським кабінетом, по-змовницьки підкликав до себе дітей і розповів майже пошепки:

– Слухайте, що я вам скажу, мої юні друзі. На жаль, а може, й на щастя, жодних діамантів графині де Гаше немає. Повірте мені, старому археологу. Я вже понад тридцять років займаюся вивченням історії «Артеку» і свого часу теж захоплювався ідеєю відшукати скарб. Які лише архіви не перетрусив, які не те що тунелі – шпаринки не облазив у пошуках тих камінців. Уже й полисів, зморщився і сам став на камінець схожий, а все дарма. Немає їх. І тут хитра пройдисвітка всіх обдурила. Спостерігає, напевне, з того світу, як мало не два століття поспіль ошукані нею наївні дурники порпаються в землі та сходять з розуму, і зловтішається.

Оленка не втрималася й перебила дідка:

– Але ж дух розповів Лільчиній мамі, тобто екстрасенсові, як знайти скарб. І якщо дух не помилився й так точно описав увесь маршрут до нього, то як він міг не знати, що скарбу немає?

– Я й не кажу, що ваш екстрасенс помилився. А згадай-но, дівчинко, як ви формулювали своє запитання до того духа зі снів?

– Ну як? Звичайно. Попросили, щоб він вказав, де на території «Артеку» заховано скарб. Просто.

– От бачиш? Дух не помилився й не збрехав. Але оскільки на той час на території «Артеку» інших скарбів, окрім захованих злодіями у тунелі музейних експонатів, не було, він і привів вас до них.

– Теж мені скарб, – розчаровано сказав Сергій.

Він сидів на підвіконні, звісивши ноги, й нервово гриз нігті. Решта членів команди скарбошукачів теж помітно нервувала. Антон, усвідомивши, що не бачити йому нової форми, а рідній спортшколі – нової бігової доріжки, невесело ходив з кутка в куток, наче маятник настінного годинника.

А Сашко ледь стримувався, щоб не заплакати, бо вже не купить своїм меншим братикам і сестричкам подарунків, а мамі – великого пакунка підгузків для найменшенької.

Сергій тим часом дивився через вікно на машину слідчого, припарковану біля входу в табір, і з сумом думав, що саме таке авто він мріяв подарувати батькові на виторг за діаманти...

Оленка теж не хотіла прощатися з мрією про нову скрипку й важко зітхала, сидячи у кріслі біля директора музею. Чоловік притулив до себе дівчинку й погладив по голівці:

– Не журіться, діти. На ваш вік ще буде й буде і скарбів, і пригод. Повірте, навіть в околицях «Артеку» є стільки таємничих непізнаних місць, що їх вистачить не одному поколінню дослідників! Хочете, розповім?

Дитячі очі знову запалали. Директор музею подивився на стенд з фотографіями, що висів біля кабінету начальника табору, провів рукою по сивому волоссю й почав розповідь:

– Ось погляньте на фото Аю-Дагу. Здається, що це зовсім не придатне для проживання місце, чи не так? Гігантська кам’яна брила віком 160 мільйонів років. Але у різні часи схили гори були заселені. Ще у восьмому столітті біля підніжжя зі східного боку гори уродженець Партеніту святий Іоанн Готський заснував християнський монастир. У чотирнадцятому столітті на схилах Аю-Дагу спорудили ще один монастир – святого Костянтина. А на галявині біля монастиря, яку згодом назвали Ай-Констант, згідно з науковими дослідженнями, люди жили ще за кілька тисячоліть до народження Ісуса Христа, уявляєте? Загальновідомо, що це місце сповнене якоїсь особливої містичної сили. Коли місяць уповні, на галявині збираються чаклуни, чорнокнижники й проводять свої магічні ритуали.

Зачувши останні слова, Сергій скептично посміхнувся.

– Дурня це все: чаклуни, чорнокнижники. От якби у якомусь монастирі справжній скарб був захований, – сказав він замріяно.

Цього разу посміхнувся вже старий археолог:

– Справжній скарб, кажеш? Так от, у прадавні часи, більше двох з половиною тисяч років тому, правитель племені таврів, що населяло південний берег Криму, збудував на горі неприступну кільцеподібну фортецю на дев’ять веж. Більше трьох гектарів і 693 метри товстезних стін! Чужинці обходили Аю-Даг, вважаючи, що то страшний чаклун вибудував високі кам’яні мури на вершині чорної гори. Однак знайшовся той, хто не злякався чаклунських чар. Він приплив морем і захопив фортецю, щоб заволодіти скарбами таврів. Однак багатства були закопані глибоко у землі. Лише правитель знав, як дістатися до підземного сховку. Але він загинув у бою. Завойовники розібрали фортечні мури до камінця, та все ж не знайшли скарбів. Ось так тисячі років вони й лежать десь у Ведмідь-горі. І жодна пошукова експедиція не знайшла їх.

– А ви теж пробували шукати? – поцікавився Антон.

– На жаль, щоб організувати такі пошуки, необхідні величезні кошти й страшенно дороге обладнання. А чи вдасться щось знайти, – впевнено ніхто не відповість. Адже все спирається на легенди і перекази, а не на науково доведені факти. Тому й грошей наперед ніхто не дасть.

Директор музею знову поглянув на стенд з фотографіями «Артеку»:

– Або ось ще одне цікаве фото. Грот Пушкіна з двома входами.

– А, знаємо вже, – махнув рукою Сашко. – Художник пожартував, хотів, щоб грот приваблював мальовничістю.

Старий археолог весело підморгнув дітям і загадково сказав:

– Це лише загальноприйнята версія. Але подумайте, якщо художник хотів написати красиву морську печеру і навигадував казна-що, то чому не назвав картину прос­то «Грот», чи хай уже «Грот у Криму»? Чому він наголосив, що грот саме у Гурзуфі? Може, це якийсь натяк чи таємний знак?

– Який ще знак?

– Наприклад, масонський. Чули коли-небудь про масонів?

– Це така древня секта чаклунів? – запитав невпевнено Антон.

– Ну, не зовсім секта. Радше, містична течія, дуже популярна в Європі у вісімнадцятому – дев’ятнадцятому сторіччях. Багато відомих людей, а особливо митців і вчених, об’єднувалися у товариства, які називали масонськими ложами. З часом масонський рух набув такої популярності, що за своїм впливом на суспільство почав змагатися з офіційною владою. Звичайно, ані королям, ані церкві це не подобалося. Масонів почали переслідувати, арештовувати, вилучати їхнє майно і коштовності. Тоді масонські ложі почали діяти таємно, а всі свої незліченні багатства переховали у місця, недоступні для ворогів і непосвячених. У ті часи ще ні телефону, ні електронної пошти не було. Листи передавали звичайними кур’єрами, тож, перехопивши кур’єра, можна було прочитати секретне повідомлення. Тому масони навчилися шифрувати листування. Яскравим прикладом може бути великий італійський художник та вчений Леонардо да Вінчі, який не лише листи й щоденники записував за