Читати книгу - "Донор для небіжчика"

«Тепер у нього таке серце, нове, придумане Добрими Лікарями…» — підтвердив пошепки знайомий голос.

Герман був вражений. Напевно, в цьому моторошному світі Добрих Лікарів були можливі абсолютно всі експерименти над людьми, — це був їхній Світ.

Лікар, що оглядав Германа, вкотре запитав:

— Як ви почуваєтесь?

Герман стрепенувся, немов вийшов із трансу. Прозора стіна знову стала звичайною.

Що це було? Миттєве, але розтягнене в суб’єктивному часі марення? Може, в нього сильний жар? Скільки минуло часу?

Герман перевів погляд на лікаря. Його голос звучав цілком нормально, і виглядав той без натяків на професійне божевілля — звичайний лікар у білому халаті, трохи схожий на Айболитя з дитячої книжки.

Герман видавив кислу посмішку:

— Непогано, але могло бути й краще.

— Готуйте пацієнта до переливання крові, — сказав він медсестрі, яка заглянула в палату.

У Германа защеміло в грудях.

— Це обов’язково? — він спробував підняти голову з подушки, але біль сковував рухи.

— Лежіть, — наказав лікар, помітивши його спробу піднятися, і знову звернувся до медсестри: — З’ясуєте за аналізами групу й резус-фактор.

— Але я… — знову почав Герман.

— Лише кілька годин тому ви перенесли важку, дуже важку операцію. Вам не можна робити різких рухів — заспокойтеся! — лікар мовив це м’яко, але останнє слово — з притиском.

ВОНИ ЗБИРАЮТЬСЯ ЗРОБИТИ ЙОМУ ПЕРЕЛИВАННЯ!

Германа охопив звірячий жах.

«Вони вже починають, Германе, — але не будуть КВАПИТИСЯ…»

Добрі Лікарі.

Він знову перевів очі на лікаря. Чому він залишився? Чому не пішов слідом за медсестрою?

«Щоб проконтролювати тебе, щоб ти нічого не накоїв — чогось, що не входить у їхні плани».

На круглому обличчі лікаря блукала дивна посмішка: стримане передчуття чогось, що повинно було незабаром статися.

— Може… — нерішуче подав голос Герман, — можна обійтися без цього?

— Що?.. — лікар зупинився і вражено подивився на нього.

— Напевно, переливання не єдиний спосіб… — Герман гарячково міркував, підшукуючи хоч якісь аргументи.

— Знаєте що, шановний, — лікар рішуче підійшов до його ліжка. — Давайте кожен буде займатися своєю справою!

Він був невеликого зросту, але зараз здіймався над Германом, як невблаганний велетень.

Зібравши всю силу волі, Герман вимовив, карбуючи кожне слово:

— Я не хочу.

Лікар повільно наблизив до нього обличчя, його очі округлилися. Герман побачив, що в нього більше немає вій.

— Мені здалося, чи ви справді щось сказали? — голосно прошепотів той.

«Германе, він починає злитися! Та глянь же на нього уважно — він ненормальний!..»

— Я…

«Він небезпечний!..»

— Я не хочу… НЕ ХОЧУ!

— МОВЧАТИ! — заревів лікар. — Тут я вирішую! Якщо кожний почне диктувати мені, що робити а що — ні, хотіти чогось чи не хотіти!.. — його очі поступово ставали опуклими, немов скельця. — Ти мій пацієнт! Мій хворий! Я вирішую! Зрозумів?! Ти мій, мій!.. МІЙ!!!

ТИ НАШ… НАШ… ТУТ ВИРІШУЄМО ТІЛЬКИ МИ!!! ТІЛЬКИ МИ!!!

Герман зробив спробу знову підняти голову…

…і зненацька отримав сильний удар між очі!..

Потім холодна і тверда рука лікаря (яка зараз навряд чи вже була пухкою і рожевою) із силою вдавила його голову в подушку. Над Германом зависло перекошене від сказу обличчя.

— Хочеш кінську дозу наркозу?!!

Він утратив дар мови; низ живота пронизав жахливий біль.

У цей момент двоє величезних санітарів у палату вкотили апарат для переливання крові.

«Це Помічники, це їхні Помічники…»

— Ні! Зупиніться!.. — запротестував Герман із новими силами й, забувши про біль у животі, спробував відштовхнути від себе лікаря, що продовжував удавлювати в подушку його голову своєю твердою холодною клешнею.

Він відкинув Германа на місце і вдарив знову.

ВАМ НЕ МОЖНА РОБИТИ РІЗКИХ РУХІВ…

— Зніміть із нього крапельницю! — сказав лікар Помічникам.

Чиясь груба рука висмикнула голку з вени; Герман скрикнув.

— Не робіть цього…