Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

Цього разу село зайняли люди де Брюша. Латники в італійських бурґіньйотах із кольчужною завісою і в гострогрудих, гусячим черевом уперед, кірасах. Важкі кіннотники у смугастій збруї без султанів і пір'я, зате зі сталевими шипами на грудях коня. Граф мріяв обійти Оттенбурґ. Там, у серці баронського гінтерлянду, легко можна прогодувати військо і взяти багату здобич.

Але наступного дня до Ельбаху підійшла рать Людвіґа. Барон, як завжди спокусився надією опанувати погано укріпленою фортецею Монте, щоб звідти цілитися на вотчини де Брюша.

Зранку мав бути бій.

У Людвіґа фон Оттенбурґа було більше найманої піхоти, в Раона де Брюша — блискучої дворянської кінноти. Відповідно до цього й розроблені були плани баталії. Заодно мстивий Раон де Брюш вирішив покарати ельбаських мешканців, які минулого разу присягли супротивникові. На світанку, у повній тиші, без звуку труб і барабанного дробу, військо графа покинуло село, відійшовши до берега річки. У селі залишився лише невеликий загін списників. У кожного з них навколо кованого рожна обвивався пук просоченого смолою й салом клоччя.

На березі проспівала фанфара, і за цим сигналом списи перетворилися на тріскучі смолоскипи. Палії побігли по спорожнілому селу. Селяни, зігнані на інший берег, безпорадно дивилися, як гине їхнє майно. Солом'яні дахи весело спалахували від дотику списів, ґонтові загорялися важче, але горіли дужче: дранка, корчачись і розсипаючи іскри, вогненними метеликами перелітала по повітрі, все далі розносячись пожежу.

За півгодини вулиці Ельбаха перетворилися на нездоланну для баронських латників перешкоду, фланг де Брюша був надійно захищений. А в обхід села по незасіяному полю з галасом рушила кіннота.

Однак досвідчений у битвах фон Оттенбурґ чекав атаки. З десяток легких вершників вилетіли назустріч кінній лавині, а коли націлені списи опинилися зовсім близько, круто повернули коней і помчалися геть, розкидаючи підметні каракулі — пружні клубки тонкого дроту з колючками, що стирчать в усі боки. Двоє лицарів, не встигнувши зупинитись, грьопнулися з коней, інші поскакали назад.

Підбадьорений першим успіхом Оттенбурґ сам перейшов у наступ, кинувши свій кінний загін просто крізь пекло палаючого села. Захищені бронею воїни важким галопом рухалися по центральній вулиці, коли назустріч їм з-за повороту виплеснулася кіннота графа. Атака на полі виявилася лише відволікаючим маневром, основні свої сили месір Раон теж вирішив послати через пожарище.

Із тріском і брязкотом вершники врізалися одні в одних. Декого одразу викинуло з сідла, й вони корчилися на землі, не в змозі підвестися. Вогонь неухильно підбирався до них, і нещасні голосно кричали, марно гукаючи зброєносців і відчуваючи, як розжарюється їхня залізна шкаралупа. Інші покидали непотрібні більше списи й, зірвавши з перев'язів мечі, вступили в бій. Рубалися, ніяково відмахуючи скованими збруєю руками, бряжчали гранованими лезами по панцирах супротивника, намагалися вдарити під пахву, цілили тонко відтягнутим лезом крізь погнуті ґрати глухого забрала. Але найбільше берегли коней і прагнули скоріше вирватися із загрозливого диму й полум'я.

Незабаром лицарі де Брюша витиснули ворога з села й погнали до лісу.

— Перемога! — вигукнув граф Раон, спрямовуючи коня в гущу бою. Ударом кончара він оглушив супротивника й лівою рукою, яка стискала кинджал, ударив його в щілину збруї, що розсунулася.

— Перемога!.. — палко прошепотів фон Оттенбурґ, який спостерігав за боєм збоку. Графська кіннота вже зовсім близько від лісу. Зараз звідти, із засади, полетять стріли арбалетників, і нападники один за одним поваляться з коней…

Перші стріли з тонким свистом простромили повітря, барон піднявся на стременах, зірвав шолом, щоб краще бачити. І він побачив, як його воїни лізуть через засіки й біжать по полю, кинувши зброю й не звертаючи уваги на ворога. У лісі лунали крики, тріск і глухе, ні на що не схоже ревіння. І ось із кущів рокитнику, розкидавши колоди засіки, вирвалося небачене чудовисько, жива гора, вкрита чорно-рудою шерстю. Чудовисько бігло, виставивши перед себе, немов таран, жовтувато-білий гострий ріг. А навколо його ніг тонко вилася, упиваючись у плоть, струна підметної каракулі.

Звір ревів від болю, але швидкості не зменшував. Один із важезних вершників не встиг ухилитися з його шляху, чудовисько мотнуло низько опущеною мордою, піддівши перешкоду рогом, і вершник із конем злетіли в повітря й грьопнулися десь іззаду.

Безконечно довгу хвилину видіння носилося по полю бою, знищуючи все, що траплялося на шляху, а потім кинулося в ліс і зникло там.

Обидва війська безладно втікали.

Аж надвечір окремі сміливці з'явилися біля погару села. Розглядали дивні сліди, залишені могутньою лапою, говорили про диявола. Отець Антоній був одним із перших. Оглянув глибокі вм'ятини, що відпечаталися в землі, підняв угору палець і мовив:

— Це не диявол. Посланці сатани мають копито роздвоєне, тут же бачимо немов персти, для хреста складені. Це Божа кара — єдиноріг! Буде розплата за гріхи наші!..

За добу про це знала вся околиця.

Після пожежі родина Марії оселилася в льосі. Ще давно сюди запасливо стягнули сякий-такий скарб, так що перший час можна було прожити. Набагато гірше, що згоріла комора. Зерно зверху обвуглилося, а те, що лежало насподі, добряче пропахло