Читати книгу - "Роман з містом"

Задзеленчав дзвоник. Швидко скинувши халата й зачинивши кухонні двері, чоловік попрямував до виходу. Сьогодні він нікого не чекав до себе. Не дай Боже, поліція? Ні, неймовірно.

На порозі стояла його кохана Магда з великою валізою в руках. Вона важко дихала, вибравшись на горище, де й містилася квартира, що її Матей винайняв за смішні гроші в батьків свого колишнього університетського товариша. Розгледівши в темряві припухлі повіки, Матей мовчки взяв валізу й обняв дівчину. Він без слів зрозумів, що це наслідок його невдалого вранішнього сватання.

Опинившись у його маленькій кімнатці, Магда рішуче проказала, наче заприсяглася:

– Додому я не повернуся! Коли батьки проти нашого щастя, коли вони образили тебе вранці, прокляли мене ввечері, то що ми маємо робити тепер?

– Ти голодна? Вечерятимеш?

– Ні, не голодна.

– Я тобі зараз постелю. Відпочинь. Завтра все обговоримо. А тепер мені треба на кухню: хімічні реакції не чекатимуть.

– Дай мені постіль, я сама все зроблю.

Матей швиденько дістав пошиванку й простирадла, поцілував дівчину й помчав на кухню.

Магда по-хазяйському розвісила свої речі в шафі, постелила собі на канапі й задумалася. Вона боялася щось зіпсувати в Матеєвих дослідах, тому навіть не потикалася на кухню. Хотіла дочекатися його повернення звідти, розгорнула першу-ліпшу книгу, але читати було несила. Не могла зосередитися. Вона лягла поверх ковдри й не помітила, як заснула.

Уранці її збудив знайомий аромат: до кімнати з маленькою тацею зайшов Матей. Два круасани й філіжанка чорної кави роздражнили апетит, але їжа не лізла в горло. Дівчина почувалася розгубленою. Те, що вчора здавалося зрозумілим і правильним, сьогодні бачилося вже непевним і хибним, майже помилковим.

– Чомусь не хочеться снідати…

– Ти засмучена? Нам ще вчора треба було все обговорити. Вибач, я мусив закінчити експеримент.

Присів поруч, обняв:

– Не треба нам поспішати… Ти неповнолітня… Оце думаю, як краще вчинити. Повір, я хочу все зробити правильно. Поснідай, кохана, й ходімо. Мені ще треба встигнути на лекцію. Тож не вередуй, поїж…

Від ранкового дощу лишилися невеличкі калюжі й волога в повітрі. Львівські дощі примхливі й незвичайні: вони можуть лити декілька днів підряд, роблячи все навкруги вологим і сірим, а можуть налетіти зненацька, проте вже за хвилину знову засяє сонечко і місто, умите, кришталеве, знову почне всміхатися.

Було вітряно, і Магда застебнула жакетку на всі ґудзики. Вони йшли з Матеєм під руку, тільки вдвох, і відчуття близькості наповнювало дівчину тихим щастям. Не знала, куди прямують. Матей тільки й сказав: «Сюрприз!» І дівчина погодилася. Ішла за ним довірливо й беззастережно. Нарешті вона не з братами чи батьками, а з коханим.

Коли проминули пам’ятник Міцкевичу та Латинську кафедру й наблизилися до Ринку, Магда подумала, що мета їхньої мандрівки – Італійське подвір’я. Вона дуже любила це місце, збудоване коштом і заходом винахідливого негоціанта Костянтина Корнякта в ХVІ столітті, – острівець тиші й спокою поряд з гамірною торговицею.

Але Матей вів її далі, збентеживши розповіддю про трагічну історію з того ж таки ХVІ століття. У ті часи вільно було кохати тільки одновірців. Але вірменин Івашко та полька Софія порушили заборону, і львівські судді постановили спалити їх живцем.

– І спалили?

– Так.

– Але вірмени теж християни.

– То були часи міжконфесійних війн.

– А, пам’ятаю! Варфоломіївська ніч і все таке. Їх спалили тут, на площі?

– Мабуть, ні. Біля ратуші страчували тільки шляхтичів. Для простолюду шукали віддаленіших місць.

Магді подумалося, що Матей на щось натякає цією історією. На них самих?

– Це просто львівські Ромео і Джульєтта. Тільки доля їхня ще страшніша…

Урешті вони зайшли до маленької кнайпи. Чудовий аромат кави зустрів їх іще на порозі.

Магда ніяково мовчала – невже передумав? Боїться її батьків, їхньої незгоди? Або братів?

Офіціантка в середньовічному вбранні принесла дві філіжанки кави й тістечка, чемно переклала їх з таці на столик, і Магда… Сама вона трималася, але очі… Сльози навернулись і збирались от-от пролитися рясним дощем у філіжанку.

І сталася несподіванка.

Матей простяг їй потерту оксамитову коробочку. Дівчина машинально відкрила її – там лежав дивний перстень, що навіть у тьмяному світлі спалахнув діамантовим обідком навколо великого смарагда. Ціни такої прикраси Магда навіть не уявляла. Матеїв голос вона почула наче здаля:

– Це єдине, що залишилося мені від матері. Ця фамільна річ дуже давня. Їй не менш як триста років. Вона належала ще прабабці Анні. Примір.

По Магдиних щоках таки поповзли сльози, але – з радощів. Вона слухняно витягла обручку, обережно наділа на підмізинний палець – якраз! Давній ювелір наче знав, що в ХХ столітті панні Свідзинській украй буде потрібен цей коштовний перстень і що саме її наречений володітиме цим скарбом, щоб визнати Магду за свою кохану перед усім містом.

Лишилася дрібничка: треба було обвінчатися попри заборону батьків, після їхніх погроз проклясти доньку, якщо вона піде проти їхньої святої волі.

Молодий священик розгубився:

– Терміново обвінчатися? Без оголошення заручин? А як же ваші батьки?

– Я не маю батьків. Мені було три роки, коли батько загинув, а матір я поховав п’ять років тому.

– І я не маю батьків, – луною за нареченим повторила Магда й замовкла.

Її опалив страшний і чужий погляд Матея: так він на неї ще жодного разу не дивився.

Юне обличчя священика набуло скорботного виразу:

– Добре, у суботу о дванадцятій чекатиму на вас, потурбуйтеся придбати все, що треба для