Читати книгу - "Вокс"

Наряд гоблінівської варти!

Кинувшись назад у вузький прохід, Рук присів, обдираючи коліна об камінний бар’єр, і затамував подих. Серце товклося у грудях, мов навіжене. Рук дивився, як прохід поминає авангардна пара озброєних Сторожів. У вранішньому світлі виблискували їхні нагрудники, шоломи та важка зброя. Далі повз Рука, понуривши голову і згорбивши спину, прошкандибав обідраний раб під конвоєм ще двох гоблінів.

Після нього показалися інші невільники, — усього Рук налічив дванадцятеро рабів, — усі до одного в ярмах, сполучених між собою ланцюгами. У самому хвості процесії йшла ар’єргардна пара гоблінів. Рук задрижав і якнайдалі відступив у темряву. Він жахнувся, коли побачив, що гобліни не самі. Кожен охоронець тримав на туго напнутому повідцеві білогривого лісового вовка.

Молячись, аби тільки його не примітили, Рук спостерігав, як проходить один гоблін, намагаючись приборкати ошалілу тварюку на повідцю, потім другий. Нарешті, обидва пропали з очей. Рук полегшено зітхнув.

Як близько вони були! почало доходити до Рука. Аж надто близько…

— Що таке, Шарпуне? — долинув до Рука гоблінів голос. — Ти щось зачув, друзяко?

— І ти теж, Баламуте? — озвався другий голос. — У чім річ? Невже там щось є?

Рукові на мить завмерло серце. Вовки вчули його запах. Звірі знали, що він тут.

Рвучко крутнувшись на п’ятах, Рук жахнув назад у вузенький завулочок, чимдалі від цієї моторошної місцини. Спотикаючись та шкопиртаючи, він на мить обернувся і побачив, як гобліни, чиї чорні силуети бовваніли проти світла наприкінці заулочка, поприсідали біля своїх вовків і вовтузяться з їхніми нашийниками. Вони нацьковували лісових вовків на Рука!

Зібравши всі сили, Рук пустився тікати.

— Агов, Розбою, він тікає, — гукнув один із гоблінів.

— Нікуди не дінеться, — відповів другий. — Баламуте, ти біжиш сюди. А ти, Шарпуне, друзяко, через городи. Отак! Перекрийте йому вихід із завулка!

Рук стрімголов летів вузьким завулком, серце товклося у грудях, як навіжене. Треба добігти до його кінця раніше від вовків! За хлопцевими підрахунками, лишалося ще ступнів із двадцять. Не бозна-скільки, але лісові вовки славилися навальним бігом. Рук чув, як звірі, повискуючи гнали ліворуч і праворуч, рівнобіжними заулками. У голові роїлися жахливі спогади дитинства, і не було на те ніякої ради. Работоргівці, лісові сіроманці, батьки, коли він востаннє бачив їх живими… Повискування робилося дедалі збудженіше. Будь-якої миті жахливі тварюки могли досягти кінця заулка і відтяти йому шлях до втечі…

— Ну давай же, давай, — підганяв себе Рук.

Ближче до кінця заулка прохід ледь поширшав. Рук вихором промчав останні десять кроків, вибіг на вузеньку вуличку і кинувся в інший заулок навпроти. Сіроманці, об-лизня спіймавши, гналися за ним далі. У повітрі незграйним дуетом лунав їхній збуджений гавкіт.

Рук мав знайти якийсь спосіб чимшвидше утекти, відшукати якийсь водозбіг, кудою він міг би проникнути в канал і зацію. Риштаковий люк! Він мав знайти риштаковий люк. І то негайно!

Піт струменів по тілу і так змочив чупер, аж той прилип хлопцеві до чола. Новий день обіцяв бути надзвичайно скварним і не менш вологим. Але спинитися Рук не міг. Біжучи на другому диханні, про яке він перше і гадки не мав, хлопець на перехресті різко взяв ліворуч і помчав темним заулком, де кишіли ранішні торгівці та біржові гравці й було тісно від дрібних майстерень. У носі крутило від смороду розпеченого заліза та паленого дерева: шлях Руків пролягав уже через заулок столярів і токарів, сповнений гуду токарних верстатів та вищання дискових пил.

— Агов! Обережніше! — лунали роз’юшені голоси. — Вважай, куди біжиш!

Та Рук не звертав на них уваги. То пусте, що він Бібліотекарський Лицар — ні про яку чемність чи обачність тепер не могло бути й мови. Тільки не тепер. Усе, що треба йому тепер — це відірватися від переслідувачів.

Нараз бігти завулком стало легше, позаяк печерники та тролі пороснули врізнобіч, даючи втікачеві дорогу. Спершу Рук подумав, що вони розступаються перед ним. Та збігла якась мить — і до нього почав доходити зміст того, що кричали, пурнаючи у сховки, ремісники:

— Лісові вовки! Лісові вовки!

Не стишуючи бігу, Рук озирнувся назад. Хай там що, а він таки сподівався випередити цих страховинних звірюк. Та досить було уздріти палаючі очі й заслинену пащеку вовка, що перший гнався за ним, як усі сподіванки полетіли шкереберть. Звір наздоганяв Рука. Першої-ліпшої миті вовчисько міг спіймати його за п’яти. Рук побіг далі, та ба! — другий вовк, мабуть, зробив таки коло, відтинаючи йому шлях, бо он уже манячить попереду на тому кінці завулка. Ось хлопців погляд стрівся з очима хижака… Вовк вищирив зуби і погрозливо загарчав.

Не вагаючись ані миті, Рук дременув до майстерні ліворуч. Із-за токарного верстата на нього обурено витріщився лісовий троль, весь у зморшках, із бульбатим носом і тяжко зизоокий.

— Щоб тебе роздер дуб-кривавник, чи тямиш ти, що робиш! — заревів троль, коли Рук на бігу поперевертав йому знеобачки всі шпинделі, точені ніжки для столу та інструменти. — Я… А-а-а! Лісові вовки!

— Даруйте! — гукнув йому Рук. Розчахнувши двері, він влетів до кімнатинки за майстернею і крізь вікно у протилежній стіні виплигнув на вулицю.

Гупнувши додолу, хлопець перекинувся — і вмить зіп’явся на ноги. Вовки були в кімнаті за його спиною і гарчали, наперед смакуючи втікачеву кров. Рук доп’явся до віконниць, гучно їх прибив і замкнув на засув.

Розлігся страшенний гуркіт, тріск — і болісний виск, коли спершу перший, а потім і другий лісові вовки з розгону ввігналися в дерев’яні дошки. Зарипіли завіси, угнулися дошки, але віконниці залишилися на місці.

— Велика дяка Небові й Землі, — муркнув собі під ніс Рук і знову взяв ноги на плечі.

Лісові вовки завили з лютощів, і Рук почув, як вони шарахнули з майстерні назад до