Читати книгу - "Замах на бродягу"

— А що кажуть ваші друзі?

— Що вони мають казати? Кожен на своєму віку бачив і не таке.

Побачивши, що Мегре прямує до сходів, Леа запитала:

— Може, я вас почекаю?.. Я хочу знати, як він там.

— Я можу затриматись…

— Байдуже… Я нікуди не поспішаю…

До старої повертався добрий настрій. В її беззубій посмішці було щось дитяче.

— У вас сигарети не знайдеться?

Мегре показав на люльку.

— Тоді дайте пучку тютюну… Я хоч пожую…

В ліфті разом із ним підіймалися двоє санітарів з хворим на носилках. На четвертому поверсі він одразу побачив старшу сестру, що виходила із якоїсь палати.

— Ви самі знаєте, де він лежить… Я незабаром прийду: мене викликають до операційної…

Як і напередодні, погляди хворих звернулися до Мегре: певно, його впізнали. З капелюхом у руці комісар попрямував до ліжка доктора Келлера. Замість учорашніх бинтів на його обличчі було кілька смужок клейкого пластиря.

Келлера напередодні поголили, і він був мало схожий па свою фотографію. Обличчя землисте, змарніле, гострі вилиці, тонкі бліді губи. Мегре здригнувся, зненацька зустрівшись із поглядом хворого.

Бродяга, безперечно, дивився на нього — і дивився цілком свідомо.

Мегре. відчув, що потрібно щось сказати, та нараз йому забракло слів. Біля ліжка стояв стілець, і комісар сів.

— Вам уже краще? — нарешті зніяковіло спромігся він притишивши голос.

Він був певний, що його слова не потонули в тумані, ще Келлер почув їх і зрозумів. Але в спрямованому на нього погляді була цілковита байдужість.

— Ви мене чуєте, докторе Келлер?

Так почався цей довгий і сповнений несподіванок двобій.

Мегре дуже рідко говорив з дружиною про справи, які розслідував. А втім, він майже ніколи не обговорював їх зі своїми найближчими помічниками і обмежувався тим, до давав їм вказівки. Такий уже був метод його роботи: поступово дійти до суті самому, проникаючи в життя людей, про існування яких він ще напередодні не мав жодної гадки.

— Що ви про це думаєте, комісаре? — нерідко запитував його судовий слідчий на тому чи тому етапі розслідування.

Потім у Палаці правосуддя любили цитувати його незмінну відповідь:

— Пане судовий слідчий, я нічого не думаю.

Хтось із дотепників якось зауважив:

— Мегре перевтілюється…

Певною мірою він мав рацію. Мегре надто шанував слова, щоб розкидатися ними без потреби.: Цього разу все склалося інакше, в усякому разі щодо пані Мегре — завдяки сестрі, що жила в Мюлузі, вона, вже стала йому в пригоді. Саме тому, сідаючи обідати, він промовив:

— Я щойно познайомився з Келлером.

Вона була вкрай здивована — і не тільки тому, що чоловік сам перший заговорив про справу. Її вразив той безтурботно-веселий, майже грайливий тон, яким він до неї звернувся, лукаві іскорки в його очах.

Цього разу газети не набридали Мегре, а помічник прокурора та судовий слідчий дали йому спокій. Врешті, замір невідомого нападника зазнав невдачі, бродяга залишився живий, і на диво швидко наганяв здоров'я, так що це навіть вражало доктора Маньєна. Отже, це був злочин без жертви, тобто і без убивці, і, крім гладкої Леа та двох-трьох бродяг, ніхто вже не цікавився долею Професора.

Що ж до Мегре, то навіть коли б ця справа хвилювала всю країну, він не міг би віддати їй більше часу та уваги. Якось непомітно для нього самого розслідування загадкового замаху перестало бути звичайним службовим обов'язком, воно цілком заполонило комісара як щось дороге і необхідне йому особисто.

Судячи з тону, яким він повідомив дружину про своє знайомство з бродягою, можна було подумати, що йшлося про людину, котру вони обоє давно мріяли зустріти.

— Він уже опритомнів? — обережно запитала паї Мегре, намагаючись не виявляти надмірної зацікавленості.

— І так, і ні… Досі він не промовив жодного слова. Він лише дивився на мене, але я певен, що він усе зрозумів… Щоправда, старша медсестра іншої думки… Вона гадає, що він ще не отямився після ін'єкцій, і його стан подібний станові боксера після нокауту…

За вікном їдальні пронизливо торохтіли горобці.

— Ти думаєш, він знає, хто на нього напав?

Комісар зітхнув і відсунув порожню тарілку. Пані Мегре здалася незвичною та іронічна посмішка, що раптом з'явилася на обличчі чоловіка. В неї чомусь склалося враження, що він глузує з самого себе.

— Не можу сказати нічого певного… Мені дуже важко пояснити своє враження.

Він ще ніколи не відчував такого збентеження і такого бажання розгадати цю таємницю, як того ранку в лікарні під час відвідин бродяги.

Важко було уявити більш несприятливі умови для та кого візиту. Ніхто з хворих не спав, у палаті стояв глухий гомін, який переривався зойками та стогоном тих, кому робили перев'язки чи ін'єкції. Декому з них і справді було дуже зле. По вузькому проходу між ліжками бігала чергова сестра, нахиляючись то над тим, то над іншим.

Коли Мегре зайшов, усі погляди зупинилися на ньому і всі напружили слух, як тільки він підсів до свого клієнта.

На порозі раз по раз з'являлася старша сестра, в її поглядах він читав невдоволення і тривогу.

— Прошу вас не залишатися тут довго, — промовила вона. — Не треба його втомлювати.

Мегре говорив майже пошепки, нахилившись над самісіньким обличчям бродяги.

— Ви чуєте мене, месьє Келлер?.. Ви пам'ятаєте, що з вами сталося минулого понеділка, увечері, коли ви спали під мостом Марі?

Але його погляд, як і досі, залишався байдужим. У цих блідо-сірих, немов вилинялих очах, очах людини, що багато бачила і багато страждала, комісар не міг помітити ні болю, ні тривоги.

— Цей напад на вас