Читати книгу - "Піти й не повернутися"

випалив йому: «Утікай, учителю, хлопців побрали, по тебе йдуть». І назад, не привітавшись, не попрощавшись. Мороз розповідає: спочатку йому подумалося — провокація. Але ні. Вигляд, тон цього Ловчені не викликали сумніву: каже правду. Тоді Мороз за шапку, кожушок, за свою палицю і городами — в лісок на вигоні. Ніч там пересидів під сосною, а на світанку не витримав, постукав до одного дядька, якому вірив, дізнатися хотів, що все ж таки сталося. А дядько як побачив учителя, аж затремтів. Каже: «Утікай, Олесю Івановичу, перетрясли все село, тебе шукають». — «А хлопці?»?

— «Хлопців побрали, замкнули у старостиній коморі, один ти залишився».

Тепер уже достеменно відомо, як усе сталося. Виявляється, Бородич давно був на підозрі в цього Каїна, до того ж хтось із поліцаїв загледів тоді його у виярку. Не впізнав, але загледів, що побіг підліток, не чоловік. Ну, мабуть, поміркували там, у районі, згадали Бородича і вирішили взяти. Уночі під'їхали до його хати; А той, дурень, якраз взуває постоли. Цілісінький день бродив у лісі, до ночі притомився, зголоднів, ну й вернувся у батькову хату. Спершу в когось запитав на вулиці, сказали: все, мовляв, тихо, спокійно. Рішучий був хлопець, сміливий, а обережності бракувало. Мабуть, подумав: усе шито й крито, ніхто нічого не знає, його не шукають. А ввечері якраз прибігає Смурний, так і так, Олесь Іванович кличе. Тільки-но хлопці стали збиратися у Сельце до Мороза, а тут машина. Так і схопили обох. Навіть із хати не встигли вискочити.

А схопивши двох, неважко було забрати й решту. Часом от думається тільки: як це слідчий найшов злочинця, коли ніхто не бачив, нічого не знав? Може, це й справді нелегко, особливо коли дотримуватись якихось там правил юриспруденції. Але німці в таких випадках чхали на юриспруденцію. Каїн та й інші міркували інакше. Коли де що траплялося, вони прикидали за принципом імовірності: хто може це зробити? Виходило: той або той. Тоді й хапали усіх разом з їхніми родичами і друзями. Мовляв, одна зграя. І, знаєш, рідко помилялися, холери. Так і було. А коли й помилялися, то все одно нічого не міняли, назад нікого не випускали. Карали всіх разом — і винних, і невинних.

Досі невідомо докладно, як тому Довчені вдалося попередити Мороза. Певно, вони там не планували спершу хапати вчителя, а зробили це імпровізовано, по ходу справи. Мабуть, Каїн зметикував, що коли хлопці, то і вчитель теж. І ось цей Ловченя, котрого ми вважали падлюкою, вибрав момент, буквально якихось десять хвилин, і забіг, попередив. Врятував Мороза.

От як воно вийшло.

А в табір на другий день приїхав Селезньов. Привезли кілька ящиків намоклих гранат — звісно, з води. Удача не'велика, хлопці натомилися, командир сердитий. Я розказав про Мороза: так і так, що будемо робити? Треба, мабуть, учителя брати в загін, не пропадати ж людині. Кажу так, а Селезньов мовчить. Звичайно, боєць з учителя не дуже завидний, але нічого не вдієш. Подумав майор і наказав видати гвинтівку з чорним прикладом, без мушки (ніхто не хотів її, браковану, брати) і зарахувати Мороза бійцем у взвод Прокопенка. Сказали про це Морозу, той вислухав без усякого ентузіазму, але гвинтівку взяв. А сам — ніби у воду опущений. І гвинтівка ніяк не подіяла. Бувало, кому вручаєш зброю, так стільки радощів, майже дитяче захоплення. Особливо у молодих хлопців, для них вручення зброї — найбільше свято. А тут нічого подібного. Два дні проходив з цією гвинтівкою і навіть ремінця не прив'язав, усе носив у руках. Немов ломаку якусь.

Так минуло ще два чи три дні. Пам'ятаю, хлопці копали третю землянку на краю нашого стійбища, під ялинником. Народу побільшало напровесні, у двох стало тіснувато. Я сиджу собі над ямою, гомонимо про те, про се. Коли раптом прибігає партизан, що був днювальним у таборі, каже: «Командир кличе». — «А що таке?» — питаю. Каже: «Уляна прийшла». А Уляна — це наша зв'язкова, лісникова дочка, — гарна була дівка, смілива, бойова, а язичок — не дай боже, як бритва. Скільки хлопці до неї не підкочувалися — нікому ніякого потурання, кожному відріже, тільки держись. А смілива яка! Потім, улітку сорок другого з Марією Козухіною ще б трохи — й комендатуру в містечку висадили б в повітря, уже й заряд підклали, та якийсь падлюка помітив, доніс. Заряд одразу ж витягли, а її догнали кіньми, схопили і розстріляли незабаром. А Козухіна якось врятувалася, в блокаду поранена була, та пересиділа в болоті. Тепер у Гродно працює. Нещодавно весілля справляла, сина женила. І мене запросила, аякже.

Так от, прибігла, значить, Уляна. Я, коли почув про це, збагнув одразу: кепська справа. Кепська, бо ми категорично заборонили Уляні з'являтися в таборі. Що треба було, передавала через зв'язкових разів два на тиждень. А самій дозволялося прибігти лише в надзвичайному випадку. Так от, мабуть, це і був той надзвичайний випадок. Інакше б вона не прийшла.

Я, значить, до командирської землянки і вже на східцях чую — розмова серйозна. Більш конкретно — гучна розмова. Селезньов репетує, а Уляна теж не відстає. «Мені сказали, а я що, мовчати буду?»«У вівторок і передала б!»?

— «Ага, до вівторка їм усім голови повідкручують!»?

— «А я що зроблю? Я їм голови поприставляю?»?

— «Думай, ти командир». — «Я командир, а не бог. А ти мені табір демаскуєш. Я тебе назад тепер не пущу». — «Не пускай, чорт з тобою. Мені тут гірше не буде».

Заходжу, обоє затихли. Сидять, одне на одного не дивляться. Питаю якомога лагідніше: «Що сталося, Улянко?»?

— «А що сталося? Погане сталося. Вимагають Мороза, інакше, сказали, хлопців повісять. Мороз їм потрібний». «Ти чуєш? — кричить командир. — І вона з цим примчала в табір! Так їм Мороз і побіжить. Знайшли дурня!»

Уляна мовчить. Вона вже накричалась і, мабуть, більше не хоче. Сидить, поправляє на підборідді хустку. Я стою приголомшений… Бідний Мороз! Пам'ятаю як