Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

Тома Слеттері часто можна було бачити на порозі в сусідів, до яких він приходив випрошувати насіння бавовнику для сівби а чи шматок шинки, “щоб перебутися”. Слеттері відчував за сусідською зовнішньою чемністю погорду, і в ненависть до них вкладав усю енергію, яка ще лишалась в його хирлявому тілі, але найдужче ненавидів він їхню челядь, цих “пиндючних чорнюків”. Хатні челядники багатих плантаторів дивилися згори вниз на білих злидарів, і їхнє неприховане презирство допікало його до живого, а те, що вони були забезпечені шматком хліба, викликало в ньому заздрощі. Як порівняти з тим, що у них і харчі повсякдень, і одежа, і дах над головою, і догляд у хворобі чи в старості, то його існування виглядало зовсім жебрацьким. А ще ж вони часто-густо хизувалися, які їхні господарі ймениті та родовиті, тоді як сам він натикався скрізь лише на зневагу.

Том Слеттері міг би продати свою ферму будь-якому плантаторові за ціну, втричі вищу, аніж вона була <того варта. Він був усім як більмо на оці, тож аби здихатись його, ніхто не пошкодував би грошей, але йому любіш було сидіти на місці, вдовольняючись тим, що вдасться вторгувати за одну паку бавовни або випрохати в сусідів.

З усіма іншими в окрузі Джералд був у дружніх, ба навіть близьких взаєминах. Вілкси, Калверти, Тарлтони, Фонтейни - всі розпливалися усмішками, загледівши його присадкувату постать на великому білому коні, коли він галопом під’їздив до їхнього дому, і тут-таки з’являлося на столі кукурудзяне віскі у високих склянках з ложечкою цукру та пагінчиком товченої м’яти на дні. Джералд в усіх збуджував симпатію, і дорослі з часом відкрили для себе те, що дітям, неграм та собакам ясно було з першого погляду: за громовим голосом та грубуватими манерами крилося добре серце, а щира душа його була навстіж до людей так само, як і його гаманець.

Прибуття Джералда завжди викликало несамовитий гавкіт собак і крики негренят, що наввипередки кидалися йому назустріч, пориваючись кожне першим підхопити поводи його коня, жартома кривляючись і осміхаючись на його добродушну лайку. Білі дітлахи пнулися до нього на коліна й вимагали погойдати їх, поки він перед їхніми батьками шпетив на всю губу лицемірство політиканів-янкі, дочки його приятелів звірялися йому у своїх амурних переживаннях, а сини, що боялися зізнатися батькам у картярських боргах, знаходили в його особі рятівника у скруті.

- Минув цілий місяць, а ти й досі не сплатив боргу, лайдачисько? - кричав він.- Чого ж ти, хай тобі чорт, не звернувся до мене?

Кожен знав, що він був не дуже перебірливий у словах, тому на нього й не ображались - юнаки тільки всміхалися розгублено і відказували:

Та, знаєте, добродію, не хотілось турбувати вас, а батько у мене…

‘Гній батько чудовий чоловік, нема що казати, тільки надто вже суворий, тож на ось, бери, і щоб більше в нас не було й мови на цю тему.

Останніми капітулювали перед О’Гарою дружини плантаторів. Проте лише після того, як місіс Вілкс - “справжня леді й на диво небалакуча”, як схарактеризував її Джералд,- зауважила чоловікові котрогось вечора, коли цокіт копит Джералдового коня завмер на алеї: “Мова у нього простацька, але він таки джентльмен”,- можна було твердити, що він остаточно вже здобув належне місце в товаристві.

Джералд навіть і не думав, що на це пішло майже десять років, бо просто не помічав, щоб хтось поглядав на нього скоса. Сам він, відколи ступив ногою на землю Тари, не мав ані найменшого сумніву щодо своєї суспільної позиції.

Коли Джералдові сповнилося сорок три роки й він став такий кремезний тілом і рум’яний лицем, як бувалий у бувальцях сквайр-мисливець, йому спало на думку, що Тара, хоч і яка люба для нього, та розкриті перед ним серця й двері сусідів-плантаторів - це ще не все. Він потребував дружини.

В маєтку відчутно бракувало господині. Гладка негритян- ка-куховарка, яку довелося з дворової роботи перевести на кухню, ніколи не вправлялася вчасно з обідом, а покоївка, яка колись працювала на полі, не дуже квапилась повитирати пилюку на меблях або мати напохваті достатньо чистої постільної білизни, через що поява гостей завжди спричиняла в домі неймовірний шарварок. Порк єдиний з хатніх негрів знався на догляді за домом, і на ньому лежав обов’язок заправляти рештою челяді, але й він за кілька років, придивившись до безладного способу життя господаря, зробився недбайливим і ос палим. Як лакей, кімнату Джералда він тримав у належній чистоті й охайності, і за столом прислуговував гідно і вправно, але в усьому іншому любісінько попускав, щоб справи йшли своїм звичаєм.

Маючи непомильний африканський інстинкт, челядники- негри швидко збагнули, що шумлива натура Джералда відповідає звісному прислів’ю: гавкучий пес не кусючий, і безоглядно цим користувались. У повітрі раз у раз гриміли погрози продати рабів на південь або спустити з них три шкури, але з Тари ще жодного раба не було продано і тільки одного відшмагано - саме за те, що не доглянув як слід улюбленого Джералдового коня після цілоденного полювання.

Гострі голубі очі Джералда спостерегли, як добре у сусідів налагоджено домашнє господарство і як уміло порядкують челяддю гладко зачесані матрони в шелестливих сукнях. Він і не задумувався над тим, що ці жінки клопочуться з раннього ранку до пізнього вечора, наглядаючи і за куховарством, і за дітьми, і за шитвом, і за пранням. Він бачив тільки наслідки усіх цих зусиль, і вони його вражали.

Нагальна потреба завести собі дружину стала для нього очевидною, коли він якось у день судової сесії зібрався вирушити верхи до міста. Він уже взявся одягати улюблену свою мереживну сорочку, яку подав йому Порк, аж це виявилося, що покоївка просто зіпсувала її невмілим лагодженням, і довелось віддати сорочку лакеєві.

- Місте’ Джералд,- сказав тоді Порк засмученому господареві, з вдячністю згортаючи дарунок,- вам потрібен не хто, як дружина. І така, щоб у неї було повно чорної челяді II домі.

Джералд, ясна річ, вибештав Порка за його зухвалість, але в глибині душі він розумів, що той має рацію. Йому треба дружину й