Читати книгу - "Дивовижна одіссея Феді Кудряша, Владлен Олексійович Суслов"

— Воду вже заготували, дон Дієго. Повні всі барила.

— Гаразд. Отже, тепер залишились дрова. А там, як бог допоможе, з попутним вітерцем попливемо далі. Варта вночі щоб була на місці. Пам'ятаєш, торік тут напали на нас англійські корсари? Так от пильнуй добре.

— Пильнуватиму, доне Дієго, не турбуйтесь.

— Чого ж ми стоїмо? — спохопився капітан. — Ви сідайте, ваша високість. — Він підсунув Феді глибоке шкіряне крісло. — І ти, Адальберто, сідай.

Вони повели розмову про випадок з Педро. Тим часом Федя з цікавістю оглядав каюту.

Стіни, крім килима зі зброєю, прикрашали гобелени. На одному з них — два лицарі в латах на конях зі списами наперевіс мчали назустріч один одному. Віддалік — химерної форми вежі замку. Праворуч у кутку каюти— широке дерев'яне ліжко. На ньому розкішний з важкого синього оксамиту балдахін. А коло дверей — висока довга, обкована залізом скриня. Над нею венеціанське дзеркало у розкішній позолоченій рамі. Посередині великого дубового столу срібне розп'яття Ісуса Христа.

— Отож, не подумали ми з тобою, коли наймали Педро, — закінчив свою розповідь капітан.

— Це та-ак… — задумливо протяг Адальберто. — Коли до слова, то він одразу мені не сподобався, хоч і знає своє діло…

— Треба за ним наглядати, людина він ненадійна.

Адальберто вже хотів було вийти, коли Дієго поклав перед ним коробку сірників.

— Що це, по-твоєму?

Моряк покрутив коробку і знизав плечима.

— Ти ж в університеті вчився, книжки он читаєш, подумай, — наполягав капітан і додав — Ет, дивись сюди.

Він загасив свічку, а потім тернув сірником.

На обличчі в Адальберто відбились одночасно і острах, і захоплення.

— Доне Дієго, невже Гуго нарешті вдалося одержати чарівний вогонь? — промовив він, коли Дієго запалив свічку.

— Ха-ха, Гуго, — засміявся капітан, — цей ледар і дармоїд тільки годує нас обіцянками. Он уже стільки коптить над своїм філософським каменем, а все намарне. Його щастя, що на астрології він кумекає, а то годував би акул… Чарівні палички дав герцог.

Тепер уже пілот з неприхованою цікавістю взяв до рук коробку та висипав сірники на стіл.

— Можна, я добуду вогонь? — спитав він у капітана.

Той задумався.

— Що ж, візьми один, — згодився Дієго, — тільки тобі це обійдеться в один кастеляно.

— Схаменися, доне Дієго! Це ж п'ятсот сорок мараведі — шість свиней на ярмарку в Севільї!

Між капітаном і Адальберто розгорівся торг: пілот пропонував тільки половину запропонованої суми.

Федя сидів мовчки. Йому було дивно й незрозуміло, як це за один сірник дон Дієго може правити вартість шістьох свиней!

Нарешті капітан і Адальберто зійшлися на чотирьохстах мараведі з умовою, що цю суму буде вирахувано з платні пілота.

Капітан підсунув до себе розрахункову книгу, тицьнув гусяче перо у велику бронзову чорнильницю.

— Тьху, стонадцять чортів, — вилаявся він, — чорнило зовсім висохло. Ніанг, де в нас пляшка з чорнилом?

— Візьміть мою самописку, — чемно запропонував Кудряш, простягаючи капітанові авторучку.

Дієго, мабуть, боячись якоїсь халепи, обережно взяв ручку.

— Але даруйте, як же нею писати? — розгублено спитав він.

— Дуже просто, — Федя натиснув одну кнопку. — Ось, будь ласка, писатиме зеленим. А хочете червоним, прошу, натисніть червону кнопку… Можна синім, тоді ось тут…

Зачудуванню капітана й пілота не було меж. Вони, мов діти, вертіли в руках авторучку, як незвичайну іграшку.

Капітан спробував писати всіма шістьма стрижнями. Ось він нарешті вивів каліграфічним почерком у книзі: «Утримати з сеньйора Адальберто за чарівну паличку чотириста мараведі» — і повернувся до Феді:

— Скільки ви хочете за вашу самописку! Десять кастеляно? Двадцять? Мені не жаль…

Федя вже пошкодував, що витяг авторучку. Чого доброго, ще й Адальберто почне торгуватися. Та й, крім того, Феді зовсім не хотілося позбутися ручки.

— Даруйте, але я не можу, — промовив він. — Це подарунок мого батька, він дорогий мені як пам'ять… — Тут хлопчикові стало сумно: де зараз батько, що з ним?

— Коли так, — важко зітхнув капітан, — я не стану більше про це говорити. — Він неохоче повернув авторучку.

Якийсь час у каюті панувала важка тиша. Капітан спохмурнів, він був незадоволений відмовою Феді. Мовчав і Адальберто. Очевидно, він почував себе незручно, бо вертів у руках коробку з сірниками. Та ось його увагу привернула сірникова етикетка.

— Яка чарівна мініатюра! — вигукнув пілот, цмокнувши язиком. — Бачу руку справжнього майстра. Так намалювати гармату…

Федя розсміявся. На етикетці був звичайний пилосос «Чайка».

Тепер до етикетки придивився і капітан.

— Гм… — мгукнув він уже примирливо і спитав: — А далеко стріляє ця гармата? Якими ядрами — залізними чи кам'яними?

Феді не хотілось морочити їм голову.

— Це зовсім не гармата, а пилосос, — спокійно пояснив він.

— Пилосос? — здивовано вигукнули капітан і Адальберто. — Навіщо він?

Федя зморщив лоба: як би їм пояснити?

— Ну, розумієте, машина така… Щоб висмоктувати пилюку з килимів, з меблів… Увімкнеш штепсель у розетку, і все — пилосос працює…

Він тут же подумав: «Це ж треба роз'яснювати, що таке штепсель і розетка, а їм же невтямки, що існує електрика…»

І все ж хлопчик спробував пояснити, як працює