Читати книгу - "Поза межами болю, Турянський Осип Васильович"

Здається, що з його грудей продерся не його власний стогін, а тихий біль розпачу якогось ясного духа, що скований і кинений у вічну темряву безсильно ридає над давніми і свіжими хрестами й могилами людства.

І плаче над могилами, що вже ждуть на когось...

Де ті могили?

Чи під тихою церковцею, що сховалася в вінку старих лип серед буйного поля?

Чи над синім морем на чужині?

Чи, може, у хмарах, снігах, ледах... тут?..

Сліпий брате, любий, бідний, що тобі?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе.

Шукав своїх очей - своєї скрипки.

Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло.

Чи це чудо - чи смерть?

Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни.

Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі.

І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник.

І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою.

Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки.

І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.

І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи.

Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:

У безкраїм темнім царстві

Зачарованої тиші

Дух таємний гомін чує:

Море вічності пливе.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В сяйві сонця в синій далі

Срібний голос лине-лине:

Райська пісенька дитини -

Навесні предавніх літ.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дзвони дзвонять... гомін ходить...

В горах, долах гомін родить...

Як сон-мрія тихо-тихо

Стелиться на сонця шлях.

Великодні дзвони дзвонять...

О, зійди, блакитне небо,

На зелену землю нашу,

Квітами умаєну.

Небо землю обнімає.

Золоті свої проміння

На людей, на всі створіння

І в блакить безкраю шле.

Моляться, як діти, люди

З усміхом любові й щастя,

Мов вінком весняних квітів,

Кругом церкви всі стають.

Світло з пітьми виринає

І в далекий світ безкраїй

Велична, могутня пісня

Враз дзвенить: «Христос воскрес!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чайка над очеретами

Сумно, жалко квилить-плаче:

Мати сина виряджає

У чужий, далекий світ.

І рідня його цілує:

«Сину, брате, будь здоров!»

Верби, явір, срібна річка

Нишком шепчуть: «Будь здоров!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Молода душа весняним

Жайворонком вгору лине

І в блакиті поринає,

І цілує небеса.

І сіда на ясне сонце,

І на ньому спочиває,

Бистрі думи посилає

В безконечності простір.

На безмежнім океані

Бачить вічності крайнебо.

Що понуро там чорніє?

Чи це брама вічності?

Чорнії могутні скелі

Духові шлях заступили,

Там, за скелями отими -

Вічне джерело буття!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І даремно дух людини

Тисячліття важко б'ється

Джерело буття добути,

Правду й щастя відслонить.

І притемнений зневір'ям,

Важко ранений безсиллям,

Горді крила опускає

І на землю вниз паде.

І сміється дико злоба,

Тьмою землю оповила,

Самолюбство і жадоба

Там на брата гострять ніж.

Стогнуть гори, стогнуть доли,

Кров і сльози морем ллються,

І не дух тьму роз'ясняє,

Лиш кривавий блиск гармат.

В крові тонуть міліони,

Міліони душ невинних,

І даремно б'є об небо

Плач, розпука вдів, сиріт.

Де ти, людський духу вічний?

Глянь, покинули боги нас

І з людства сміються глумно

Громами із чорних хмар!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зашуміли горді крила

Людського титана-духа,

І у шумі чути голос,

Мов новітній заповіт:

«Через сльози і терпіння

Шлях веде до просвітління:

Хто боровся, скутий тьмою,

Тому сонце - мрія мрій.

Я розвію тьму всесвіту,

Джерело буття отворю.

І з рук всіх богів лукавих

Правду й щастя видру сам.

Розвалю храми облуди,

Пекло й небо розтрощу

І сотворю нове царство:

Рай людини на землі!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . .