Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

Корман складає руки й хитає головою.

— Інтригуєте. Ви до всього цього дійшли, прочитавши справи?

— Ну, глянувши поверхово, ви там нічого такого не знайдете. Та можу уявити, як, маючи таку інформацію, детектив поліції Лос-Анджелеса опускає руки. Звичайно, проблема в тому, що навіть він не хоче бачити очевидного. Можливо, він поспіхом зробить висновки з декількох справ, здасть їх в архів і через кілька років пошкодує.

— Ну, цей ваш детектив — точно не я, — каже Корман.— Справами я поділився, бо в деяких може щось критися. Але запевняю, у більшості вкрай нудне або ж трагічне пояснення. І жодних таємниць.

— Може, й так. Та всі їх може пов’язувати дещо спільне.

Я даю йому роздруківки малюнків Раяна Перкінза та Ріко.

— Ось це робота нашого зниклого малюка. А це намалював однокласник Летроя.

Корман бере малюнки, якусь мить їх роздивляється, а тоді пирхає.

— Іграшковий Майстер.

— Чули про нього?

— Так. Це комптонський Фредді Крюґер. Чи як там зараз кажуть мої сини? Слендермен.

Він повертає мені малюнки.

— Чув я ці історії. То ви через них тут? Ганяєтеся за міською легендою? Що, настав час викликати з пенсії «Руйнівників міфів»?

Я кладу малюнки назад у кишеню.

— Розумію. Звучить нерозумно. Та ось у чому справа: я пошукав в інтернеті інформацію про цього Іграшкового Майстра. У мене є кілька доволі корисних інструментів, що дають змогу проводити глибокий пошук у соціальних мережах і не тільки.

— І що знайшли?

— По суті, нічого. Лиш кілька згадок.

Він махає рукою в бік парку.

— І все ж ви тут, вистежуєте вигаданого персонажа.

— Власне, може, й марно. Проте в ході дослідження виявилося дещо цікаве. Про Іграшкового Майстра згадують лише в цьому районі. Всі справи, які ви мені дали, — в діапазоні поширення мему. Як на мене, дивно. Якщо це лиш вигадка, то, гадаю, ми мали б чути про неї і в місцях, де діти не зникають безвісти.

— Ви запитували Бострома, чи бачив його син Іграшкового Майстра? — питає Корман.

— Ще ні. Хотів дізнатися, чи справді це лиш районна легенда.

— Знайшли щось?

— Не знаю. Я вже казав: в інтернеті про це майже ні слова немає. Варто також пам’ятати, що це історія з початкової школи, а малюки цього віку не найактивніші користувачі твіттеру. Особливо з таких сімей.

Корман устає і дивиться на годинник.

— Що ж, щасти вам із цим. Є про що подумати дорогою додому.

— Шериф виганяє мене з міста? — відповідаю я, також підводячись.

— Не знаю, як там шериф, та запевняю — якщо я дізнаюся, що ви знову навідувались до школи, за когось себе видаючи, — зможете безпосередньо поспілкуватися з деякими підозрюваними в окружній в’язниці Лос-Анджелеса.

— Вас не хвилює зв’язок із Іграшковим Майстром?

— Двоє дітей, із яких, можливо, лиш один справді зник безвісти, малюють бабая? Ні. Не хвилює. Це може бути цілковита випадковість.

— Чули колись про Джона Бутковича? Його батьки викликали поліцію більше сотні разів і просили прослідкувати за чоловіком, що нібито вбив їхнього сина.

— Дайте вгадаю. Той чоловік таки справді його вбив.

— Правильно. Його і ще принаймні тридцятьох чи сорок інших, про яких нам відомо. Сам Джон Вейн Ґейсі втратив їм лік.

Він стогне.

— Ну, обіцяю вам — раптом хтось звернеться з приводу клоуна-вбивці, що розгулює на волі, я поставлюся до цього з усією серйозністю.

— Та невже?

Дістаю малюнки, підіймаю їх.

— А що, як до вас звертаються ці діти?

— Гарного вечора, докторе Крей. Приємної подорожі додому. Я повідомлю, якщо Іграшковий Майстер раптом передаватиме привіт.

Я дивлюся повз нього. Фари автомобіля підсвічують те, чого я раніше не бачив. Я надто переймався, вдивляючись у парк, і не помічав очевидного.

— З вами все гаразд?

Я вказую йому за плече.

— А виявляється, ті малі гівнюки сказали правду.

Розділ 21. Підпис

Я притискаюся обличчям до металевих ґрат, що блокують чорний вхід майстерні з ремонту кондиціонерів. Таке враження, що клієнтів тут не було з часів останнього льодовикового періоду. Уздовж стіни тягнеться графіті-колаж від тисячі різних співавторів. До художньої цінності елемента в самому центрі автори поставилися з особливою повагою. Це фігура чоловіка в темному костюмі, з червоними очима та зловісною посмішкою там, де мало б бути обличчя. Під ногами в нього відрубані кінцівки дітей, розкидані поміж закривавлених ляльок і фігурок супергероїв.

Він виглядає так, ніби ось-ось ступить зі стіни в реальність. Над його головою напис: «Іграшковий Майстер стежить за тобою!»

Цей страхітний кошмар для художника, безперечно, щось означає. Я роблю кілька знімків, доки Корман знічев’я все роздивляється.

— По-вашому, це робота дев’ятирічного хлопчака?

— Гадаю, це намалювали років десять тому. Вам не спадало на думку, що саме через цей невеликий страхітливий малюнок діти й почали белькотіти нісенітниці?

— Можливо.

Я дістаю телефон і набираю Вільяма.

— Вітаю, Тео. Як ваші справи?

— Запитання на п’ять секунд, — я намагаюся звучати безтурботно. — Кріс коли-небудь згадував про одну міську легенду, про так званого Іграшкового Майстра?

— Здається, ні. А що?

Я відчуваю, як потенційна зачіпка буквально витікає крізь пальці.

— Не зважайте. Просто цікавлюся.

— Вибачте. Я ніколи не бачив цього фільму. Тому не можу точно сказати.

— Фільму?

— Здається, про Іграшкового Майстра зняли фільм? Чи серіал?

— Чому ви так вирішили?

— Не пам’ятаю, щоби Кріс щось казав про міську легенду. Але якось згадував, що бачив Іграшкового Майстра. Я подумав, може, його тітка в кінотеатр водила.

Бачив Іграшкового Майстра…

— А що він розповідав про той фільм?

— Здається, це, типу, чорний Санта-Клаус. Він їздив на білому «Кадилаку» й роздавав хорошим дітям подарунки. Ви ж знаєте, як діти, бува, захоплюються фільмами і починають вважати їх правдою.

Господи. Глибоко вдихаю, аби зібратися з думками. Навіть не знаю, з чого почати. Як розповісти, що Іграшковий Майстер — це не фільм, а справжня людина, яка могла говорити з його сином? І вбити його.

— Поговорімо пізніше. Я маю дещо перевірити.

Корман притулився до огорожі й спостерігає за зміною. Він бачить реакцію на моєму обличчі.

— Що, Кріс Бостром теж чув про Іграшкового Майстра?

Я киваю.

— Розповідав батькові, що бачив його.

— А от батько мені про це не розповідав, — трохи ображено відповідає Корман.

— Батько думав, що це фільм.

Корман хитає головою і дивиться на землю.

— Не знаєте, чому Вільям так довго чекав, перш ніж повідомити мене про зникнення сина?

— Ви самі назвали чимало причин.

— Коли я з ним зустрівся, його очі були налиті кров’ю і він явно з чогось злазив. Хтозна, чи знав він узагалі, чим займається син, з ким він знайомий і кого бачив.

Я показую три пальці.

— Троє малих. Три зустрічі з Іграшковим Майстром.

— Упевнений, усі вони знають і про Маґнето. Тут навіть взаємозв’язку немає. Це місцева байка,