Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"

БАТЬКО: І нічого.

МАТИ: Нічого.

ГЕНРИК: І нічого.

ВЛАДЗЬО (зненацька): А я щось з’їв би.

МАТИ: Авжеж, атож-бо, ми тут теревені-вені правимо, куди ж я заподіла голову, направду треба щось перекусити, бігма, от зара... миттю наготую, запевно, таке свято — приїхав Генричек, а то вже пішака не ходиться, я вже знайду там щось перехопити, зара-зара, ось стіл, отам ослони, чим багата хата, тим і рада, хоч, певно, збитків у нас нема і всього подостатком, алілуя-алілуя...

БАТЬКО: Ото подай нам, мати, щось перехопити, тіко щоб чесно, з пошанівком... як належить...

Ото в ім’я Батька і Сина, Матері і Сина, о сину мій, дозволь-но запросити тебе до столу нашого... Щоб тіко не аби́як приступати до столу того... Там стіл, а ми всі тута... ото подай мені, мій сину, руку, ну а тебе, стара, нехай тудою отой молодичок провадить, бо так спередвіків, амінь, у нас в родині велося. А зара гайда всі, вперед!

ГЕНРИК: Чудово!

Ідуть парами.

МАТИ: Я пам’ятаю, як давніше мене провадив наш архіпресвітер у Великодні свята... А там і стіл вгинається, і гості всі гуртом ведуть розмови благосні!

БАТЬКО (гучно):

У давні часи, пане, людина до столу засідала

При сніжно-білому обрусі — й хапко

Горохів’янку наминала, так наминала,

Наче у дзвони била або в сурму дудніла!

ВЛАДЗЬО:

Приємна ця прогулянка і втішно

Отак слова вигукувати в простір.

Однак якщо так довго ми йдемо,

Коли ж ми врешті поїмо?

ГЕНРИК:

Оця хода мені незрозуміла трохи.

Не знаю, чи це я проваджу батька, а чи батько мене веде.

І зустріч ця в якійсь дивацькій формі,

Втім слід наладитися під загальну атмосферу...

УСІ: Так, слід наладитися під загальну атмосферу! Нехай же кожен тут наладиться під кожного! Лише тоді й відбудеться концерт!

Сідають при столі.

ГЕНРИК: Дивно!

МАТИ: Пробач мені, мій Генричку, і ти теж, Владичку, за скромне прийняття... Даємо раду, як лиш можемо. Ця юшка з кишки кінської і сцяк котячих.

БАТЬКО: Мовчи, мовчи, о жоно, бо не в тому річ. Бач, Генрику, ти прихопив нас тут у дещо вимушеному стані, у придорожній цій корчмі корчемно-прекорчемній — бо це, бачця, буря грянула, сніжниця, дороги замело, безлюддя скрізь, роздоли та могили...

І стримай, сину, свою ложку, преці твій батько до рота досі не підніс своєї ложки.

ГЕНРИК: Оця корчма... про щось мені нагадує.

БАТЬКО: Відкинь, облиш.

МАТИ: Немає.

ВЛАДЗЬО: Ні.

ГЕНРИК: Нічого.

БАТЬКО: Усе переінакшене.

МАТИ: Все перекручене.

ВЛАДЗЬО: Зруйноване.

ГЕНРИК: І збочене.

Гаразд, гаразд, гаразд, вони схибнулись. Однак вони схибнутись не могли, бо їх немає, а я сплю... й найліпший доказ, що їх тут немає, той, що я мовлю це при них: що їх немає — а вони лише у голові моїй — о, голово моя! Я безперервно мовлю сам до себе!

ВЛАДЗЬО: Як це? Ти безперервно мовиш сам до себе?

ГЕНРИК: Та байдуже! (Починає їсти.)

БАТЬКО: Стримай ложку, адже я досі не підніс до вуст моїх моєї ложки.

ГЕНРИК: Мати, батько — які ж важкі ці сни — мати, батько — наче мені не досить власних митарств — мати, батько — а я гадав, вони давно вже здохли, — а тут не тільки що не здохли, а ще й являються...

БАТЬКО: Бо ти прихильним і шляхетним є молодиком, отож не випереджатимеш у їдженні свого́ родителя, який тебе сплодив...

ГЕНРИК: І я не поверну́ся до родини. У мене вже нема родини.

І більше сином я не є.

БАТЬКО (начебто читає проповідь): ...Преці нема такої шани і, значицця, такої милості, якої син свойому батькові не завинив, і, теє-сеє, Батько, навіки-віків амінь, недоторканним є, святим, освяченим і величенним вівтарем, цей-во, синівського благоговіння і під грізьбою кари вічної, як той казав...

ГЕНРИК: Я син війни!

БАТЬКО: А хто на Батька свого, теє... руку святотатственну, той злочин такий жахливий, такий непередаваний, такий, ах-ах, диявольський, пекельний, нелюдський, що з покоління в покоління, в лементі страшному, в стогоні і в осоромі, в терзаннях, проклятий і Богом, і Природою, анафемський і окаянний, відкинутий і викинутий...

ГЕНРИК: А цей старий боїться, що я йому дам лупки...

БАТЬКО: Ех, добра юшка.

ГЕНРИК (до Владзя): А ти би міг побити цього батька?

ВЛАДЗЬО: Якщо ти можеш, зможу й я.

БАТЬКО: Дай мені трохи солі.

ГЕНРИК: І ти не відчував би докорів сумління?

ВЛАДЗЬО: Якби був сам, то відчував, а як удвох щось роблять, аж ніяк, бо перший другого наслідує.

БАТЬКО: Ох, полюбляв я натоптатися рубців.

ГЕНРИК (до Владзя): Ха-ха, ти добре це сказав! Оце мені до шмиги — це мені пасує — ха-ха-ха, те, що ти мовив, пристає мені. Однак не в тому річ. (Його тривога наростає з кожним словом.) Ні, взагалі не в тому річ. Ідеться тут про щось геть інше. І, до бісової мами, я не знаю, про що ідеться тут, однак усе це жахливо болісне, бо збочене — ти розумієш? — все зашпунтоване й забите кляпом, кляпом, так... і замасковане... але, здається, тут, окрім нас, ще дехто є, і я побачу і з’ясую, і відгадаю... (Скеровує світло лампи вглиб кімнати: вимальовується Манька, яка спить на стільці).

ГЕНРИК: Що це за дівчина?

МАТИ: Ця... е-е-е... Це дівчина до... послуг.

ГЕНРИК: До послуг?

МАТИ: Служниця... служить... Манько, принеси недоїдки і вудженину тамту котячу з підвіконня... (Батько чухається.) Знову тобі свербить?

ГЕНРИК: До речі, якщо отак потроху про все згадувати... Живі знайомі наші?

БАТЬКО: Декотрі.

ГЕНРИК: Але скажи ж мені, мені цікаво... що трапилося з Манею, ви ж, мабуть, знаєте: ну... з Манею? Із Манею, з якою я тут заручився, яка бувала тут... тут гостювала на вакаціях... і я тут з нею теж бував...

БАТЬКО: Тама нема тих вудженин.

МАТИ: А може, хтось їх звудив вудкою?

МАНЬКА (наближається): Немає їх на підвіконні.

МАТИ: Тоді йди до світлиці, але щоб довго не сиділа, бо... І спершу посуд прибери.

ГЕНРИК: Як тебе звати?

МАНЬКА: Манька.

БАТЬКО (двозначно): Манька.

МАТИ (так само): Манька.

БАТЬКО: То дівчина до послуг, Генрику.

МАТИ: Ми найняли її...гм-гм... до всього...

БАТЬКО: То шл... шльон... дівчина. Щоб гостей... обслуговувати.

МАТИ: Вона тут служить. Гостям.

БАТЬКО: До послуг служить... Манька...

МАТИ: Манька...

БАТЬКО: Манька...

ГЕНРИК (до Владзя, тихо й сумно): Що ти на це?

ВЛАДЗЬО (тихо й безпорадно): Хіба я знаю... Хіба ж я знаю...

ГЕНРИК (до Владзя): А я напевне знаю!

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Якщо направду це