Читати книгу - "Із праху посталі"

— О, так! — вигукнув Батько. — Увійдіть!

— Так! — вигукнув Нострум Парацельсій Кривий.

— Увійдіть! — крикнув Тімоті.

— Увійдіть, — жестами покликали Ануба, миша і восьминогий Арах.

— Увійдіть! — прошепотів Тімоті.

І примарний пасажир кинувся в обійми своїх кузенів з милостивим проханням про притулок на тисячу ночей, і хор голосів «За!» злетів угору, наче обернений догори дощ. Двері зачинилися, і примарний пасажир з такою ж дивною медсестрою опинилися вдома.

Розділ 14

Жовтневий народ

Після морозного видиху примарного пасажира всі мешканці Осіннього будинку відчули приємний холодок, вимакітрили стародавні метафори з-під своїх стріх і вирішили зібрати ще більші збори Жовтневого народу.

Тепер, коли свято Повернення додому скінчилося, жахлива правда вийшла на світло. Ось осінній вітер зірвав усе листя, повністю оголивши дерево, аж раптом на його гіллі вже розправили крила і вищирили гострі зуби проблеми.

Метафора екстремальна, але ж і Осіння нарада була дуже серйозна. Сім’я мала нарешті вирішити, як радив примарний кузен, хто і що вона. Усіх темних незнайомців терміново зареєструвати і каталогізувати.

Хто найстарший поміж невідображуваних у дзеркалах?

— Я, — донісся шепіт із горища. — Я, — свиснула своїми беззубими яснами Тисячу-Раз-Прабабуся. — Інших немає.

— Без сумнівів, — погодився Томас Високий.

— Згоден, — із затінку промовив мишокарлик у кінці довгого столу, за яким збиралася нарада. Усипані єгипетським ластовинням руки розпласталися на стільниці з червоного дерева.

Стіл гупнув. Щось під ним луснуло зо сміху. Ніхто навіть не поворухнувся глянути, що там.

— Скільки поміж нас стілогупачів? Скільки блукачів, дибунів, стрибунців? Скільки не бояться сонця, а скільки відтіняють місяць?

— Не так швидко, — сказав Тімоті, чиїм завданням постановили записувати всі факти, хай би вони були простими, як плід хлібного дерева, чи ні.

— Скільки гілок Сімейного дерева безпосередньо пов’язані зі смертю?

— Ми, — відгукнулися з горища інші голоси, наче вітер, який пробирався крізь надтріснуті балки і завивав у даху. — Ми Жовтневий народ, осінній люд. Це правда в мигдалевій шкуринці, мушля нічного зілля.

— Занадто туманно, — сказав Томас Низький, зовсім не схожий на свого тезку, Високого.

— Давайте підемо до столу мандрівників, тих, які ходили, бігали, повзали і крокували крізь час і простір, так само, як повітрям і землею. Я думаю, що ми в Двадцять одній присутності, окультній сув’язі різноманітних приток із листя, зірваного з дерев за понад десять тисяч миль, щоб саме тут воно рясним урожаєм окропило землю.

— Навіщо все це скнарування й суєта? — запитав наступний за старшинством джентльмен посеред столу, що колись вирощував цибулю і пік хліб для гробниць фараона. — Всі знають, чим кожен з нас займається. Я саджу в піч житні буханці та в’яжу зелену цибулю в пучки, якими вквітчую обійми царів долини Нілу. Я влаштовую бенкети у залі Мертвих, де чортова дюжина фараонів чахнуть над золотом, і вдих їхній — це дріжджі та зелений очерет, а видих — вічне життя. Що більше ви хотіли би знати про мене або про кого-небудь іще?

— Від вас — нічого, — кивнув Високий. — А від решти нам потрібні автобіографії безмісячної ночі. З цим знанням ми встоїмо у безглуздій війні в її розпал!

— Війні? — Тімоті підняв очі. — Якій війні? — А потім затиснув рот долонею і почервонів. — Вибачте.

— Нічого страшного, хлопче, — промовив батько всієї темряви. — Послухай, і я розкажу тобі історію про те, звідки здійнялася ця хвиля все більшої невіри. Юдео-християнський світ майже знищений. Неопалима купина Мойсея більше не займеться. Христос боїться встати зі свого гробу, якщо його не впізнає Хома Невіруючий. Тінь Аллаха тане опівдні. Таким чином християни й мусульмани йдуть проти світу, який і без того роздирають війни. Мойсей не спускався з гори, бо ніколи на неї і не піднімався. Христос не помирав, бо ніколи й не народжувався. Все це, все це, не забувай, має величезне значення для нас, бо ми — реверс підкинутої в повітря монетки. Хто виграє: нечестивий чи святий? Ах, але ж глянь: відповідь не хто, а що? Ісус не просто самотній, і Назарет не просто лежить у руїнах, але й люд в цілому ні в що не вірить. Немає місця ні прекрасному, ні жахливому. Ми теж у небезпеці, замкнені в гробниці з нерозіпнутим теслею, наше полум’я задув вітер, що згасив і неопалиму купину, поки тріскаються і розпадаються стіни Чорного Куба[36] на сході. Світу стані війни. Нас не називають ворогами, бо так утілять нас і матеріалізують. Треба бачити обличчя або маску, щоб ударити в перше або зірвати другу. Проти нас воюють, прикидаючись, точніше, запевняючи один одного, що нас не існує. Це удавана війна. І якщо ми повіримо в те, що увірували ці невіруючі, то розлущимо цим свої кістки і розвіємо їх по вітру.

Ахнули численні тіні на нараді. Кімнатою покотився приглушений шум голосів: — Ні, ні, ні.

— Але це так, — мовив Батько у древньому савані. — Колись війна була просто між християнами, мусульманами і нами. Поки вони вірили в життя, де є місце проповіді, і не вірили в нас, ми мали щось більше від міфічної плоті. Нам було за що боротися задля виживання. Але тепер, коли в світі повно воїнів, які не нападають, а просто відвертаються або проходять крізь нас, навіть не вважають нас і вполовину реальними, ми — обеззброєні. Ще одна хвиля зневаги, ще одна колосальна злива нічого з нізвідки, й апокаліпсис, що наближається, всього лише одним зневажливим поривом вітру задме наші свічки.

Піщана буря покриє весь світ, і нашої Сім’ї не стане. Знищена однією фразою, тільки-но в неї повірити й покластися на неї: «Вас не існує, вас не існувало, вас ніколи не було».

— Ох. Ні. Ех. Ні, ні, — знову всі зашепотіли.

— Не так швидко, — попросив Тімоті, не встигаючи записувати.

— Який у нас план наступу?

— Пробачте, що?

— Ну, — сказала темна невидима прийомна мати Тімоті Видимого, Тімоті добре освітленого, усім очевидного, — ти описав жорстокі обриси Армагеддону. Ти нас ледве не знищив словами. Тепер вескреси нас, дай нам стати наполовину Жовтневими людьми, а наполовину кузенами Лазаря. Ми знаємо, проти кого боремося. Зараз скажи,