Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

Щойно мужики покинули відділення, одразу дихати полегшало. Я взялася за звичну роботу. Незабаром і Райка з'явилась. Вона, виявляється, каву ходила пити до сусіднього кіоску.

Я лише подивилася на неї з докором, нічого не сказавши. Ларек знаходиться в п'яти хвилинах ходьби, плюс - ще п'ять хвилин на покупку, і п'ять назад. А її не було у відділенні, як мінімум, півгодини, а то й набагато більше, тільки Олена Анатоліївна навряд чи зізнається, скільки їй довелося сидіти на посту замість ледарки.

Рая непогана людина, але говірка занадто, от і потрапляє їй за це. То в лабораторію втече, щоб віднести аналізи та зникне на кілька годин, то пацієнта проводить у поліклініку, яка знаходиться в сусідній будівлі і теж пропаде майже на день. Все тому, що обов'язково зачепиться з кимось поговорити. Але потрапляє їй лише словесно. Працювати і так нікому, а Райка – гарна медсестра, хай і зі своїми тарганами.

Я спокійно зробила обхід та сіла оформляти документацію. Марання папірців – один із найнеприємніших моментів нашої роботи. Воно займає набагато більше часу, аніж робота з пацієнтами. Але подітися нема куди, і доводиться заповнювати тонни листів.

Тітка Олена помила підлоги після екскурсії і поставила чайник, Райка вколола останнього хворого, на цей час. Можна було розслабитись до вечора. Я майже вже закінчила з папірцями, як у відділення зателефонували зі швидкої. До нас везли хлопця після ДТП, з рваними ранами та множинними переломами. Ще один гонщик-мотоцикліст. Найбільше смертей посідає саме цей вид транспорту.

Я вирушила спішно готувати операційну.

Як тільки хлопця доставили, почувши розповідь лікаря зі швидкою, зрозуміла, що сама не впораюся. У хлопчика було практично повністю відірвано кисть руки. Врятувати її ще можна було. Тільки я зі своїми здібностями боялася братися за таку складну роботу.

- Райко, терміново дзвони Семену Ігоровичу! – наказала медсестричці. - Як додзвонишся, візьмеш кров і в лабораторію мухою!

Та кивнула без зайвих слів, розуміючи складність становища. Якщо оперативно не допомогти пацієнту, дитина на все життя залишиться інвалідом.

А Ігорович, хоч і пакосний мужик, але діло своє знає. Але, що ще більше викликає повагу - де доктор не знаходився, що б не робив, якщо треба, з'являвся у відділення протягом десяти хвилин.

Рая побігла виконувати розпорядження, а я повела нещасного на рентген. Хлопець, треба віддати йому належне, тримався молодцем, навіть не нив. У швидкій йому, звичайно, вкололи знеболювального, зупинили кровотечу та зафіксували руку, але в таких ситуаціях не кожен зможе бути стійким.

- Як тобі так дісталося? - запитала, щоб заговорити зуби.

Все ж таки він був блідим і розгубленим.

- Сам не зрозумів, - відповів той, криво посміхнувшись. - Начебто їхав не швидко. Мене якийсь гад підрізав, а далі все перед очима закрутилося, різкий біль у руці і я вирубався. Отямився у швидкій.

Я зітхнула тяжко. Так, мотоциклістів у нас не вважають за повноцінних учасників дорожнього руху, як і велосипедистів. Але в останніх швидкість набагато нижча, що дає більше шансів вижити.

Зробивши рентген, попросила Раю відразу принести мені результати, як будуть готові, і відвела хлопця в операційну. Поки прийде черговий анестезіолог, доки прибіжить Ігорович, сіла заповнювати карту хворого. Він відповідав на запитання охоче, але було видно, що тримається з останніх сил.

Побачивши рентгенівський знімок, я мало не охнула. Рану не стала оглядати, задовольнившись описом лікаря швидкої, зайвий раз її краще не чіпати, щоб знову не відкрилася кровотеча. А зараз жахнулася: одна кістка передпліччя була роздроблена, кисть трималася практично на чесному слові.

Подумки уявила, яка робота належить Ігоровичу: з'єднання кісток за допомогою спиць, потім зшивання тканин, судин та шкіри. Операція буде важка. У голові я могла її зробити, але насправді побоювалася. Ще мало я досвідчена, боюся нашкодити.

Я так глибоко пішла в думки, що прийшла до тями, коли пацієнт несподівано торкнув мене за рукав.

- Лікарю, у мене там все вогнем горить, - промовив він нещасно, вказуючи на ранену руку. - І ніби щось ворушиться.

Злегка здивувалася дивним реакціям, має бути тільки тупий біль. Може він так на знеболювальне реагує? Потрібно буде попередити анестезіолога.

Але коли з'явився Семен Ігорович і відкрив рану, побачене виявилося шоком.

- І навіщо ти мене викликала? - зло запитав зав відділенням, тикаючи пальцем у рану.

А я лише відкривала і затуляла рота, як викинута на берег риба. Творилося щось неймовірне. Рана практично затяглася, залишилося зашити зовсім небагато.

- Такого бути не може! - ошелешено заявила Ігоревичу, ткнула ему в руки снімок, і потягла хлопця вдруге на рентген. На мій ще більший подив, другий знімок показав, що кістки зрослися, причому, правильно. Залишилися видно місця перелому, ніби травмі вже місяць.

- Клянуся, я це не вигадала! - поспішила запевнити начальство у своїй адекватності. - Я зараз зателефоную в швидку, вони все підтвердять!

І кинулась бігом до телефону. Пацієнт на якийсь час був усіма забутий.

Додзвонившись, попросила чергового лікаря ще раз розповісти про травму та рану, яку він обробляв, після аварії. Трубку передала Семенові Ігоровичу.

Той мовчки вислухав, і мовчки повернувся в операційну. Юнак все ще чекав нас на стільчику.

Порівнявши два знімки, ми з Ігоровичем зависли надовго. Такого наше відділення ще не бачило!

- Може цей хлопчина інопланетянин?! - припустила я, перебуваючи у прострації.

- Без ста грам не розберешся! - ляпнув сакральну фразу лікар, після якої ми дружно перевели очманілі погляди на пацана.

- Як закінчиш, зайди до мене до кабінету! - видав останнє розпорядження тихим голосом зав відділенням, що було на нього зовсім не схоже, і швидко вийшов.