Читати книгу - "Чотири після півночі"

Ким був ТВІЙ бібліотечний полісмен, Семе?

«Ким би він не був, — подумала Наомі, — здається, ти знову знайшов його. Здається, ти зараз із ним. Вибач, Семе… але я не можу тебе розбудити. Не тепер. Гадаю, зараз тобі слід бути там… де ти повинен бути. Вибач, спи далі. І пам’ятай те, що наснилося, коли прокинешся. Пам’ятай.

Пам’ятай».

2

Сем Піблз бачив уві сні, як маленька Червона Шапочка рушає від імбирного будиночка з накритим кошиком у руці; вона прямувала до будинку бабусі, де засів вовк, який тільки й чекав, коли зможе з’їсти дівчинку, починаючи з ніг. Тоді б він здер із неї скальп і виїв би з голови мозок довгою дерев’яною ложкою.

Та тільки все в тому сні було неправильно, бо Червона Шапочка в його сні стала хлопчиком, а імбирний будиночок — будинком на дві родини в Сент-Луїсі, де він жив із матір’ю після смерті тата, а ще в його кошику не було їжі. У тому кошику лежала книжка, «Чорна стріла» Роберта Льюїса Стівенсона, і він прочитав її від початку й до кінця, і прямував не до бабусиного будинку, а до відділення Громадської бібліотеки Сент-Луїса, і дуже поспішав, бо перетримав книжку вже на чотири дні.

У цьому сні він міг тільки дивитися.

Він дивився, як маленький Біленький Сем чекав на розі Данбар-стрит і Джонстаун-авеню, поки перемкнеться сигнал світлофора. Він дивився, як хлопчик стрімголов кинувся через дорогу з книжкою в руці… на той час кошик із неї вже зник. Він дивився, як маленький Біленький Сем зайшов до крамнички на Данбар-стрит, і Сем опинився всередині разом із ним, і теж відчув старий мішаний запах камфори, солодощів і люлькового тютюну. Він дивився, як маленький Біленький Сем наблизився до прилавка з пакетом червоної лакриці «Булз-Ай» — його улюбленої. Сем побачив, як малий обережно витягнув доларову банкноту, яку поклала до кишеньки всередині обгортки «Чорної стріли» його мати. Він побачив, як продавець узяв долара й повернув дев’яносто п’ять центів… більше ніж досить, щоб сплатити штраф. Він бачив, як маленький Біленький Сем вийшов із крамниці й зупинився на вулиці, щоб покласти решту грошей до кишені й розірвати зубами пакунок лакриці. Він дивився, як маленький Біленький Сем попростував далі — до бібліотеки залишилося лише три квартали, — жуючи довгасті солодкі прутики на ходу.

Сем намагався крикнути тому хлопчикові:

Стережись! Стережись! На тебе чигає вовк, хлопчику! Стережися вовка! Стережися вовка!

Але хлопчик ішов собі далі та їв червону лакрицю; він уже дістався Бріґґз-авеню, і бібліотека, величезна скеля з червоної цегли, бовваніла попереду.

У цю мить Сем — великий блідий Сем-у-літаку — спробував утекти з цього сну. Він відчув, що Наомі, Стен Соумз і решта справжніх речей на світі залишилися там, за тонкою шкаралупою яйця кошмару, у якому він опинився. Він чув гудіння двигуна «навахо» поверх шумів зі свого сну: машин на Бріґґз-авеню, жвавенького «дзинь-дзинь!» дзвіночка на велосипеді якогось хлопця, пташок, що чубилися в густих липневих кронах в’язів. Сем заплющив очі, занурившись у сон, і потягнувся до світу поза шкаралупою, до світу справжніх речей. Він навіть відчув, що зможе це зробити, зможе пробити шкаралупу.

«Ні, — сказав Дейв. — Ні, Семе, не роби цього. Не можна цього робити. Якщо хочеш урятувати Сару від Арделії, забудь про втечу з цього сну. У цій справі тільки один збіг, але він смертельний: колись у тебе теж був бібліотечний полісмен. І ти повинен згадати».

Я не хочу цього бачити. Не хочу знати. Мені й першого разу було так погано, що більше не треба.

Ніщо не може бути гіршим за те, що чекає на тебе, Семе. Ніщо.

Він розплющив очі — не зовнішні очі, а внутрішні — у сон.

Тепер маленький Біленький Сем іде бетонною доріжкою, що веде до східного боку громадської бібліотеки, до Дитячого крила. Він рухається неначе в зловісно-вповільненому кадрі, кожен крок — наче тихий змах маятника в скляній горлянці прабатьківського годинника, і все навколо видно дуже ясно: крихітні блискітки кварцу й слюди на бетонній доріжці; густі зарості зелених кущів навколо будівлі; повиті плющем стіни з червоної цегли; дивний і чомусь моторошний латинський девіз «Fuimus, non sumus»[250], вирізьблений півколом над зеленими дверима з товстими шибками з армованого скла.

А ще коло сходів стояв бібліотечний полісмен.

Він не блідий. Він розчервонілий. На його лобі горять цятки прищів. Він не високого, а радше середнього зросту з надзвичайно широкими плечима. На ньому не тренч, а пальто, що дуже дивно, бо в південному місті Сент-Луїсі стоїть спекотний літній день. Можливо, очі в нього і срібні; маленькому Біленькому Семові їх не було видно, бо бібліотечний полісмен носив маленькі чорні окуляри — окуляри сліпого.

Це не бібліотечний полісмен! Це вовк! Стережись! Це вовк! Бібліотечний ВОВК!

Але маленький Біленький Сем не чує. Маленький Біленький Сем не боїться. Врешті-решт, навколо ж білий день, а місто повне незнайомих — і часом дивовижних — людей. Він усе життя живе в Сент-Луїсі й не боїться його. Скоро це зміниться.

Він наближається до чоловіка, а підійшовши ближче, помічає шрам: тонку білу нитку, що починається високо на лівій щоці, тягнеться попід лівим оком через перенісся.

«Зсдоров, зсинку», — каже чоловік у круглих чорних окулярах.

«Здрастуйте», — каже маленький Біленький Сем.

«А розказес мені счозсь про ту книжку, счо ти оцсе незсес зсдавати? — питає чоловік. Його голос м’який і ввічливий, геть не загрозливий. У його мову вплітається ледь помітна шепелявість, перетворюючи свистячі звуки на шиплячі. — Я, зснаєш, працсюю в цсій бібліотецсі».

«Вона називається «Чорна стріла», — ввічливо відказує маленький Біленький Сем, — її написав містер Роберт Льюїс Стівенсон. Він уже мертвий. Помер від ту-бир-клу-льозу. Книжка дуже хороша. У ній добре описано битви».

Хлопчик чекає, поки чоловік у маленьких круглих чорних окулярах відступить убік і дасть йому пройти, але чоловік у маленьких круглих чорних окулярах не відступає. Він тільки нахиляється до хлопчика, щоб краще його роздивитися. Дідусю, а чого в тебе такі маленькі круглі чорні очі?

«Сче одне питання, — каже чоловік. — Ти цсю книжку, чазсом, не перетримав?»

Тепер маленький Біленький Сем лякається сильніше:

«Так… але не набагато. Лише на чотири дні. Розумієте, книжка дуже товста, а у мене ще бейсбол, і скаутський гурток, і…»

«Ходи-но зсі мною, зсинку… Я з поліцсії».

Чоловік у чорних окулярах простягає вперед руку. Якусь мить Сем ледь не побіг