Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Супротивники Бастоса, мабуть, висунуть Капітана на посаду префекта, а Езекієла Прадо — до палати штату. Кандидатуру адвоката Раміро не брав до уваги. Поза всяким сумнівом, буде обрано Алфредо. Езекієлу під силу лише судові справи, різноманітні заплутані махінації та ще промови у святкові дні. До того ж він занадто прославився своїми пригодами, пиятикою і скандалами з жінками. А йому ж, як і Мундіньйо, треба зібрати голоси по всій виборчій окрузі.

— Він не становить небезпеки, — твердив Амансіо.

— Йому б не завадило запам'ятати, що піджак не лицюють…

Обрання ж Капітана цілком залежало від голосування в муніципалітеті Ільєуса. Він був небезпечним противником, і сам Раміро визнавав це. Капітана треба перемогти в провінції, оскільки в місті це може не вдатись. Його батька, Казузіньйо, переможеного Бастосом, в Ільєусі пам'ятали як порядну людину і зразкового адміністратора. Вперше він забрукував вулицю — вона і досі називається вулицею Паралелепіпедів. Розпланував перший майдан, посадив перший сад. Чесний до фанатизму, він залишався вірним Бадаро, витративши все, що мав, на безнадійну боротьбу з Бастосами. Його ім'я ще й дотепер було символом благородства, порядності і самопожертви. А втім, авторитет Капітана залежав не лише від доброї слави його батька — до нього самого населення Ільєуса ставилося з великою симпатією. Уродженець Ільєуса, він довго жив у великих містах, що наклало на його зовнішність відбиток цивілізації, був визнаним оратором і користувався в Ільєусі помітним впливом. Від батька Капітан успадкував пристрасть до пафосу і до героїчних жестів.

— Небезпечна кандидатура… — не міг не визнати Тоніко.

— У нього чимало друзів, і він дуже популярний, — погодився Мелк.

— Все залежить від того, хто буде нашим кандидатом.

Раміро Бастос назвав Мелка, — адже він уже був головою муніципальної ради. Кум Амансіо ще раніше відмовився зайняти будь-яку політичну посаду, оскільки йому не пропонували балотуватися. Але Мелк теж відмовився:

— Дякую, але це мені ні до чого. Як на мене, то ця посада не для фазендейро…

— Чому?

— Тому, що люди хочуть бачити при владі дещо досвідченіших діячів; кажуть, що фазендейро ніколи займатися управлінням міста, та до того ж ми, як водиться, мало тямимо в цій справі. Відверто кажучи, вони не далекі від істини… Часу нам справді не вистачає…

— Правильно, — сказав Тоніко. — Люди вимагають діяльнішого префекта, він має бути міським жителем.

— Називайте ім'я.

— Тоніко! А чому б і ні? — запропонував Амансіо.

— Я?! Не доведи господи! Я не створений для влади. Якщо я і займаюся трохи політикою, то лише завдяки батьку. Ні, ні, я не можу бути префектом. Мене цілком влаштовує моя контора.

Раміро стенув плечима, дане питання навіть не варто було обговорювати. Тоніко в префектурі… Хіба що заради того, аби приміщенням муніципалітету заволоділи повії.

— Я бачу лише дві кандидатури, варті уваги, — сказав він. — Або Маурісіо, або доктор Демосфенес. Більше нам нікого висунути.

— Доктор Демосфенес живе в Ільєусі не більше чотирьох років. Він приїхав пізніше від Мундіньйо. Це не те ім'я, яке змогло б протистояти Капітану, — заперечив Амансіо.

— А я вважаю, що він пасує для цього краще, аніж Маурісіо. Взяти до уваги хоча б те, що він відомий лікар, піклується про спорудження лікарні. А в Маурісіо безліч ворогів.

Вони зважили шанси обох кандидатів, обговорили переваги і вади кожного з них. Зрештою, вирішили зупинитися на кандидатурі адвоката, хоча скнарість і зажерливість, безмежне лицемірне пуританство, святенництво, відданість служителям культу робили його мало популярним на цій землі атеїстів. А втім, і доктор Демосфенес не користувався особливими симпатіями. Справді, він непоганий лікар, та немає в місті самозакоханішої, бундючнішої людини і найнепримиреннішого прибічника закостенілих пережитків, ніж він.

— Це знаючий лікар, але його хвалькуватість уїлася вже всім у печінки, — висловив загальну думку Амансіо. — У Маурісіо, правда, чимало ворогів, але немало й таких, що підуть за ним. Він добре говорить.

— Він віддана людина, — останнім часом Раміро особливо навчився цінувати відданість.

— І все ж він може програти.

— А треба виграти. І виграти тут, в Ільєусі. Я не хочу потім просити допомоги в губернатора, щоб зітнути голову будь-кому. Я хочу виграти! — Полковник нагадував зараз уперту дитину, що вимагає іграшку. — Я кину все, коли мені доведеться триматися при владі ціною чужого авторитету.

— Ви маєте рацію, куме, — сказав Амансіо. — Але для цього народ неодмінно треба трохи полякати. Пустити в місто кількох жагунсо.

— Робіть усе, що ви вважаєте за потрібне, але вибори ми мусимо виграти!

Вони обговорили також кандидатури до муніципальної ради. Від опозиції, як водилося, обирався один радник. За традицією, це був старий Онорато, опозиціонер лише за назвою, зобов'язаний Раміро за якісь послуги. З часом він став більшим прихильником уряду, аніж його колеги по муніципалітету.

— Цього разу вони не ввели його до списку.

— Буде обрано Доктора. Можете не сумніватись.

— Ну, що ж. Він людина ділова. Але один він — це ще не опозиція.

Полковник Раміро симпатизував Доктору. Він захоплювався його вченістю, знанням історії Ільєуса, любив слухати його оповідання про минуле і химерні перекази з життя родини Авілів. Доктор прикрасив би муніципальну раду і, нарешті, почав би голосувати разом з усіма, як старий Онорато. Навіть сьогодні, коли прогнози наступної виборчої кампанії були не зовсім втішними, коли тінь поразки бовваніла попереду, Раміро все ще залишався першою величиною в місті; він був просто чудовим, великодушно віддаючи одне місце