Читати книгу - "Воно"

— Я пам’ятаю, що хотів убити Воно, — промовив Білл і вперше (й ніколи після) почув, як у його власному голосі цей займенник набув статусу справжнього імені. — Але я не мав якогось світоглядного ставлення щодо цього, якщо ви розумієте, що я маю на увазі… я просто хотів убити Воно, бо Воно вбило Джорджа.

— І досі хочеш?

Білл це ретельно обмислював. Він дивився на свої розпластані на столі долоні й згадував Джорджа в його жовтому дощовику, з каптуром на голові, з покритим тонкою парафіновою поливою паперовим корабликом у руці. Білл підвів очі на Майка.

— Д-д-дужче, ніж завжди, — промовив він.

Майк кивнув так, ніби це було саме те, на що він очікував.

— Воно залишило на нас свої позначки. Воно нав’язувало нам свою волю так само, як Воно нав’язувало свою волю всьому цьому місту день-у-день і ніч-у-ніч, навіть у ті довгі періоди, коли Воно спить, чи перебуває в анабіозі, чи що там Воно робить між своїми більш… більш жвавими періодами.

Майк підняв палець.

— Але якщо Воно нав’язувало нам свою волю, в якийсь момент якимсь чином ми також нав'язали власну волю Воно. Ми зупинили Воно раніше, ніж Воно зупинилося б само — я знаю, ми це зробили. Чи ми послабили Воно? Поранили Воно? Чи ми, фактично, майже вбили Воно? Я гадаю, саме це ми зробили. Я вважаю, ми так близько підібралися до знищення Воно, що пішли назад, гадаючи, ніби саме це й зробили.

— Але ти теж не пам’ятаєш того моменту, авжеж? — запитав Білл.

— Так. Я пам’ятаю все майже з перфектною ясністю аж до 15 серпня 1958 року. Але відтоді й приблизно до 4 вересня, коли знову треба було вертатись до школи, зяє суцільна порожнеча. Це не туманність, не каламуть — там просто все зникло. За одним винятком: здається, я пам’ятаю, як Білл кричав про щось таке, ніби смертевогні.

Рука Білла конвульсивно смикнулась. Вона вдарила одну з порожніх пивних пляшок, і та пляшка вибухнула друзками на підлозі, наче бомба.

— Ти не порізався? — запитала Беверлі, підводячись.

— Ні, — відповів він сухим, захриплим голосом. Руки його взялися гусячою шкірою. Здавалося, ніби в нього якимсь чином росте череп; він відчував

(«смертевогні»)

як той, ритмічно пульсуючи, давить на до затерплості напнуту шкіру обличчя.

— Я позбираю…

— Ні, просто сядь на місце.

Білл хотів було подивитися на неї, але не зміг. Він не міг відірвати очей від Майка.

— Ти пам’ятаєш ті смертевогні? — запитав делікатно Майк.

— Ні, — відповів Білл. У роті в нього було відчуття, ніби там із зайвим ентузіазмом попорався з новокаїном дантист.

— Згадаєш.

— На Бога сподіваюся, що ні.

— Безперечно згадаєш, — наголосив Майк. — А поки що… ні. Я також не пам’ятаю. Може, хтось із вас?

Один по одному всі похитали головами.

— Але ми тоді зробили щось, — тихо промовив Майк. — У якийсь момент ми спромоглися сотворити щось на кшталт гуртової волі. У якийсь момент ми сягнули якогось особливого розуміння, чи то свідомо, чи несвідомо, — він схвильовано засовався. — Господи, як би мені хотілося, аби Стен був тут. У мене таке відчуття, що Стен з його впорядкованим розумом зміг би запропонувати якусь ідею.

— Можливо б, і зміг, — сказала Беверлі. — Можливо, саме тому він себе й убив. Можливо, він зрозумів, що якщо там була присутня якась магія, то з дорослими вона не діятиме.

— А проте, я гадаю, вона може подіяти, — сказав Майк. — Бо є ще одна спільна для нас усіх шістьох річ. Цікаво мені, чи хтось із вас уже зрозумів, що це таке?

Надійшла черга Біллу розкрити рота, а потім закрити його знову.

— Нумо, — підбадьорив його Майк. — Ти ж знаєш, про що мова. Я бачу це з твого обличчя.

— Я не впевнений, що знаю, — відповів Білл, — але гадаю, м-м-ми всі бездітні. Це т-т-те?

По цих словах запала мить збентеженої мовчанки.

— Йо, — підтвердив Майк. — Саме так і є.

— Ісусе Христе Всевладний! — обурено вигукнув Едді. — Який це має стосунок до цін на ярмарку? Звідки ти взяв цю ідею, ніби кожен у цім світі мусить мати дітей? Це нісенітниця!

— Ви зі своєю дружиною маєте дітей? — запитав Майк.

— Якщо, як ти казав, ти постійно за нами стежив, то збіса добре знаєш, що не маємо. Але я все одно кажу, що це нічого к чорту не означає.

— А ви намагалися завести собі дітей?

— Ми не користуємося протизаплідними засобами, якщо це те, що ти маєш на увазі, — проголосив Едді з кумедно зворушливою гідністю, хоча щоки в нього спалахнули. — Просто так сталося, що моя дружина має трохи… Ох, чорт. Вона має задуже велику вагу. Ми були в лікарки, і та сказала нам, що моя дружина, можливо, ніколи не матиме дітей, якщо не скине трохи ваги. А чи це робить нас злочинцями?

— Легше стався до цього, Едсе, — заспокоїв Річі, нахиляючись до Едді.

— Не називай мене Едсом і не смій щипати мене за шоку! — обрушився з криком той на Річі. — Сам знаєш, як я це ненавиджу! Я завжди це ненавидів!

Річі відсахнувся, моргаючи.

— Беверлі? — запитав Майк. — А як щодо вас із Томом?

— Дітей нема, — відповіла вона. — І також не оберігаємося. Том хоче дітей… і я теж, звичайно, — додала вона похапливо, окинувши всіх швидким поглядом. Біллу подумалося, що очі в неї надто яскраві, майже як очі в якоїсь актриси, котра добре виконує свою роль. — Просто поки що цього не трапилося.

— Ти обстежувалася де слід? — запитав Бен.

— О так, звичайно, — сказала вона, видавши легенький смішок, що прозвучав майже хихотінням. І тут у зблиску того осягнення, які стаються в людей обдарованих одночасно цікавістю й проникливістю, Білл раптом багато чого збагнув про Беверлі та її чоловіка Тома, псевдонім — Найчудовіший Чоловік у Світі. Беверлі дійсно пішла й обстежилася на плідність. Але, на здогад Білла, Найчудовіший Чоловік відмовився навіть на мить розглянути припущення, ніби щось може бути не так зі спермою, виробленою в його Священних Надрах.

— А як щодо тебе з твоєю дружиною, Великий Білле? — запитав Річі. — Намагалися?

Усі зацікавлено подивились на Білла… тому