Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Іден, депутатка, сиділа схрестивши руки, а хвилясте каре кидало тінь на більшу частину її обличчя, тож було чітко видно тільки акуратно нафарбовані неусміхнені губи сливового кольору. На ній був чудово скроєний чорний жакет, і загалом складалося враження, що ділову жінку відірвали від важливої зустрічі.

Мая, заступниця директора, була у волошково-синьому светрі та джинсах. На шиї — срібний хрестик. Дрібніша за Іден, вона мала темнішу, ніж у сестер, шкіру й була, на думку Робін, найпривабливіша серед них. Довге заплетене волосся вона зібрала в хвіст, мала квадратні окуляри на великих, широко розставлених очах, а її повні губи мали від природи підняті кутики — ніби вона постійно тепло всміхалася. На колінах Мая обома руками тримала шкіряну сумку, ніби боялася, що та втече.

Поршія, молодша сестра й соціальна працівниця, була найповніша. Волосся в неї було обрізане майже під нуль — мабуть, через недавню хіміотерапію. Вона підмалювала брови, які тільки почали відростати, і вони дугами вигиналися над горіховими очима, що на тлі її темної шкіри сяяли золотом. На Поршії була фіолетова блузка та джинси, а у вухах — довгі бісерні сережки, що захиталися, мов дві люстри, коли вона озирнулася на Страйка й Робін. Коли вони підійшли ближче, Робін помітила на шиї у Поршії маленьке татуювання: тризубець з прапору Барбадосу. Робін знала, що Іден і Маї вже добряче за п’ятдесят, а Поршії — сорок дев’ять років, але три сестри видавалися молодшими за свій вік щонайменше на десять років.

Робін представилася сама і представила Страйка. Потиснули руки — Іден так і не усміхнулася,— а тоді детективи сіли за стіл: Страйк — на чолі столу, Робін — біля Поршії, навпроти Маї та Іден. Усі, крім Іден, через силу провадили світську балачку про район і погоду, поки не прийшов записати їхні замовлення офіціант. Коли він пішов, Робін сказала:

— Дуже дякую, що погодилися з нами зустрітися, ми це дуже цінуємо. Ви не проти, якщо Корморан записуватиме?

Мая і Поршія похитали головами. Страйк дістав з кишені пальта записник і розгорнув його.

— Як я і казала по телефону,— почала Робін,— нас цікавить загальна картина життя Марго Бамборо в ті місяці, коли...

— А можна мені поставити кілька питань? — перебила її Іден.

— Звісно,— ввічливо відповіла Робін, чекаючи на біду.

Іден відкинула волосся з обличчя, відкривши чорні, мов ебенове дерево, очі.

— Ви двоє щось знаєте про типа, який дзвонить усім і кожному, хто мав стосунок до клініки Святого Івана, і каже, що писатиме книжку про ваше розслідування зникнення Бамборо?

«Чорт»,— подумала Робін.

— Типа часом не Оукден звати? — спитав Страйк.

— Ні, Карл Брайс.

— Це він і є,— сказав Страйк.

— Ви з ним якось пов’язані чи...

— Ні,— відповів Страйк,— і я вам дуже раджу з ним не спілкуватися.

— Про це ми й самі здогадалися,— холодно відповіла Іден.— Але це означає, що буде розголос, так?

Робін глянула на Страйка, а той сказав:

— Якщо ми розкриємо справу, то розголос буде й без Оукдена — чи Брайса, чи як там він себе нині називає,— але це тільки якщо. Правду кажучи, скоріш за все, ми її не розкриємо, і тоді Оукденові буде дуже важко продавати книжки, а те, що ви нам скажете, далі нас не піде.

— А що як ми розповімо щось таке, що допоможе вам розкрити справу? — спитала Поршія, нахиляючись уперед, щоб бачити не тільки Робін, а й Страйка.

Виникла ледь помітна пауза, і Робін майже відчула, як виросла цікавість Страйка — так само, як і її власна.

— Залежить від того, що це буде за інформація,— повагом відповів Страйк.— Можливо, нам не доведеться говорити, звідки ми її дізналися, однак якщо потрібно буде відкрити джерело у разі суду...

Тепер пауза запала довга. Повітря згустилося від мовчазного спілкування між сестрами.

— Ну? — нарешті вимогливо спитала Поршія.

— Ми домовилися,— тихо сказала Мая до Іден, яка так і сиділа мовчки, склавши руки.

— Гаразд, добре,— відповіла Іден з виглядом, який ніби промовляв: на мене потім не нарікайте.

Заступниця директора неуважно потягнулася до хрестика на шиї і, торкнувшись його, заговорила.

— Спершу я маю трохи роз’яснити ситуацію. Коли ми були дітьми... ми з Іден — уже підлітками, а Поршії було лише дев’ять...

— Вісім,— виправила Поршія.

— Вісім,— погодилася Мая,— нашого батька звинуватили у... у зґвалтуванні й посадили.

— Але він цього не робив,— заявила Іден.

Робін автоматично потягнулася по каву і зробила ковток, ховаючи обличчя за чашкою.

— Він цього не робив, зрозуміло? — повторила Іден, дивлячись на неї.— В нього зо два місяці була біла подружка. Про це знав весь Клеркенвелл, вони там разом ходили по барах. А коли він захотів закінчити стосунки, вона його звинуватила.

У Робін щось упало всередині, ніби підлога раптом пішла з-під ніг. Вона б дуже хотіла, щоб ця історія виявилася неправдою. Думка про те, що жінка здатна збрехати про зґвалтування, була їй огидна. Сама вона на суді мусила розповідати про всі деталі насильства над собою. Її ґвалтівник і невдалий убивця — тихий чоловік п’ятдесяти трьох років — після цього заявив судді та присяжним, що двадцятирічна Робін сама запросила його під сходи в гуртожитку на секс. За його версією, все відбулося з її згоди: вона шепотіла, що любить жорстко, і саме цим пояснюються синці в неї на шиї; їй усе так сподобалося, що вона сказала йому завтра приходити ще; і так (хтось навіть