Читати книгу - "Чотири після півночі"

— Усе гаразд. Семе, усе добре — це я, ти прокинувся. То був просто сон. Ти прокинувся.

Якусь мить він іще намагався забитися в крісло глибше. По тому безсило зім’якнув. Сем підняв руки й обійняв її з панічною силою.

— Наомі, — сказав він сухим, здушеним голосом. — Наомі, ох Наомі, Господи милий, який же мені наснився жах, який страхітливий кошмар.

Стен зв’язався із землею по радіо, і хтось прийшов, щоб увімкнути посадкові вогні. Зараз літак рулив між ними до кінця смуги. Вони таки не змогли випередити дощ; краплі глухо барабанили по фюзеляжу. На передньому сидінні Стен горлав щось схоже на «Кемптонські перегони».

— Це був кошмар? — спитала Наомі й відхилилася від Сема, щоб зазирнути в його почервонілі очі.

— Так. Але це також правда. Це все правда.

— Там був бібліотечний полісмен, Семе? Твій бібліотечний полісмен?

— Так, — прошепотів він і зарився обличчям у її волосся.

— Ти знаєш, хто він такий? Тепер ти його знаєш, Семе?

Після довгої, довгої паузи Сем прошепотів:

— Знаю.

2

Стен Соумз глянув на Семове обличчя, коли вони з Наомі вибралися з літака, і відразу ж почав вибачатися.

— Даруйте за бовтанку. Я справді сподівався випередити дощ. Просто цей зустрічний вітер…

— Усе гаразд, — сказав Сем. Він мав уже кращий вигляд.

— Так, — підтвердила Наомі. — Дякую, Стене. Дуже дякую. І Дейв теж дякує.

— Ну, коли вже ви отримали те, що хотіли…

— Так і є, — запевнив його Сем. — Ми маємо те, що треба.

— Краще обійдімо смугу з іншого боку, — сказав їм Стен. — Бо якщо спробуємо зараз піти коротким шляхом через те болото, то воно нас по груди затягне. Зайдімо до мене. Вип’ємо кави. А до неї, здається, ще і яблучний пиріг є.

Сем глянув на годинника. Була чверть на восьму.

— Цього разу ми змушені відмовитися, Стене, — мовив він. — Нам із Наомі треба відвезти ці книжки до міста просто зараз.

— Та зайдіть на хвильку, щоб обсохнути. Бо ви ж до нитки змокнете, поки дійдете до машини.

Наомі похитала головою.

— Це дуже важливо.

— Ага, — сказав Стен. — На вас подивишся, і стає зрозуміло, що таки важливо. Просто не забудьте, що ви обіцяли мені розповісти цю історію.

— Не забудемо, — сказав Сем. Він глянув на Наомі й побачив у її очах відображення власних думок: «Розкажемо, якщо залишимося живі».

3

Сем вів машину й опирався бажанню вчавити педаль газу в підлогу. Він хвилювався за Дейва. Однак злетіти з дороги й перекинути машину Наомі в канаву було б не найкращим способом показати своє занепокоєння, та й дощ, під яким вони приземлилися, тепер лив як із відра, а чимраз рвучкіший вітер розбризкував навсібіч великі краплі. Очисники не витирали скло навіть у швидкому режимі, і світло фар сягало лише на двадцять футів, а тоді ніби впиралося в стіну. Сем не наважувався їхати швидше за двадцять п’ять миль на годину. Він глянув на годинника, а тоді подивився на Наомі, що сиділа з книжками на колінах.

— Сподіваюся, що ми встигнемо туди до восьмої, — сказав він, — але хтозна.

— Просто їдь так швидко, наскільки зможеш, Семе.

Світло від фар миготіло попереду так само, як світло від ліхтарів водолазів. Сем зменшив швидкість до десяти миль на годину і притиснувся вліво, коли повз них прогуркотіла трьохосна вантажівка, силует якої вони ледве роздивилися в дощовій темряві.

— Ти можеш розповісти про свій сон?

— Міг би, але не хочу, — мовив він. — Не зараз. Мить не дуже слушна.

Наомі згідливо кивнула.

— Гаразд.

— Я можу сказати лише те, що Дейв мав рацію. Діти справді смакують їй найкраще, і вона живилася їхнім страхом.

Вони дісталися околиці міста. За квартал далі проїхали перший світлофор. Крізь лобове скло «датсана» його вогник здавався розмазаною зеленою плямою, що мерехтіла в повітрі. Схожа пляма виблискувала й на мокрому асфальті.

— Перед бібліотекою мені треба заїхати в одне місце, — сказав Сем. — «Піґлі-Віґлі» ж нам по дорозі, так?

— Так, але якщо ми хочемо зустрітися з Дейвом під бібліотекою о восьмій, то часу в нас обмаль. Хочеш ти цього чи ні, але в таку погоду треба їхати повільніше.

— Знаю… проте це не затримає нас надовго.

— Що тобі там треба?

— Я не знаю напевно, — завагався Сем, — але гадаю, що знатиму точно, коли це побачу.

Наомі глянула на нього, і його вже вдруге вразила її особлива краса. Він не міг уторопати, як вона не впадала йому у вічі до сьогодні.

Ти ж зустрічався з нею, чи не так? Ти не міг НІЧОГО не помітити.

Але він не помітив. Сем зустрічався з нею, бо вона була гарненька, показна, незаміжня і приблизно його віку. Він зустрічався з нею, бо від парубків у містах, що насправді є лише трохи перерослими селищами, очікували, що вони ходитимуть на побачення… тобто якщо ці молодики були зацікавлені в тому, щоб знайти собі гідне місце в громаді. Бо коли ти не ходиш на побачення, то люди… дехто може подумати, що ти

(з поліцсії)

якийсь трохи не такий.

«Я ж і БУВ трохи не такий, — подумав Сем. Поміркувавши, він припустив: — Та навіть і не трохи, а ДОБРЯЧЕ. Але ким би я не був, гадаю, що тепер я трохи інший. І я бачу Наомі. Ось у чому річ. Я її по-справжньому бачу».

Що ж до Наомі, то її вразило, як зблідло Семове обличчя і як воно напружилося навколо губ і очей. Він виглядав дивно… але вже не перелякано. Наомі подумала: «Він схожий на людину, якій випала нагода повернутися до свого найгіршого кошмару… з якоюсь потужною зброєю в руках».

Вона подумала, що, можливо, закохується в це обличчя, і від цього їй стало дуже ніяково.

— Ця затримка… Це важливо, так?

— Гадаю, що так.

Через п’ять хвилин Сем зупинився на паркувальному майданчику біля «Піґлі-Віґлі». Він одразу вийшов із машини й помчав під дощем до дверей.

Сем зупинився на півдорозі. Телефонна будка, що стояла обіч паркувального майданчика, — безперечно та сама, з якої Дейв багато років тому дзвонив до поліційної дільниці Джанкшн-Сіті. Дзвінок із цієї будки не вбив Арделію… але він надовго вивів її з гри.

Сем увійшов до неї. Увімкнулося світло. Дивитися не було на що: то була звичайна телефонна будка з номерами й графіті, вишкрябаними на сталевих стінках. Телефонної книги в ній не було, і Сем пригадав