Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Богдан Данилович оглянувся навколо. Людей немає, самі могили. Так, він, наче злодій, прокрався на кладовище. Йому дуже хотілося, щоб його ніхто не побачив, як він прямує туди, де вже багато-багато років лежить найрідніша людина — його мама. У найтяжчі періоди свого життя вона була з Богданом. Навіть своєю смертю допомагала своєму чаду. Вже мертвою мама своїм чесним, нічим не заплямованим ім’ям оберігала Богдана від усіляких напастей. Дізнаючись, чий він син, люди, яких Богдан навіть не знав, допомагали йому, чим могли. «А, так ти син Марії? — говорили вони. — Знаємо й пам’ятаємо її. Гарна людина була, добра, душевна. Скільки разів допомагала нам! То що там у тебе трапилося?» Якби не добрі люди, невідомо, що було б з Богданом після того, як він залишився на всьому білому світі сам-самісінький…

Поставивши авто в гараж, додому йти Богдан Данилович не спішив. Після всього, що трапилося в селі, у хаті Любові й Олени, Зорію треба було подумати, зважити все й прийняти якісь рішення. Сповідь на могилі матусі трішки заспокоїла, але не розігнала сумнівів і аж ніяк не пом’якшила моральних страждань. На кладовищі він розповів мамі про наболіле, про те, що ятрило його душу, викликало сумніви, не давало спати. А от про свої підлі вчинки він розповісти не наважився. Мабуть, мама й так усе те знала. Якби була жива, не схвалила б, неодмінно посварила, налаяла б.

Треба походити. Треба йти до людей. Там, де люди, там спокійніше.

Богдан Данилович незчувся, як дійшов до супермаркету. Коли раптом — просто перед ним знайоме обличчя. Лоб у лоб він зустрівся зі своїм колишнім однокашником.

— Стасе, привіт!

— О, Богдане! — Стас щиро зрадів. — Звідки ти взявся? Якими вітрами занесло в наші краї?

— У «наші»? Це тебе занесло в наші. Я тут уже майже три десятки років живу.

— І я теж. Як же це так трапилося, що ми з тобою, живучи не лише в одному місті, а в одному місці, жодного разу не зустрілися?

— Чому це жодного? — Богдан справді радів. — Ось же зустрілися. Рахуватимемо: раз.

— Гаразд, — Стас засміявся. — Гумору не втратив: мабуть, таким самим балагуром залишився, яким був і в інституті?

— Та де там! Життя торсає так, що іноді балагуриш, щоб не втратити відчуття реальності й не накоїти дурниць. — Зорій узяв Стаса за лікоть. — Не дуже спішиш? Може, зайдемо до мене додому? Розкажеш про себе, та й Надя буде рада тебе бачити.

Дружина Зорія взагалі-то не любила приймати Богданових друзів удома. Відвідини «на хвилинку» оберталися на пиятики з піснями й лайкою. Вона не могла ніяк на це вплинути, тому зазвичай у думках злилася, а іноді й висловлювала своє «фе» чоловікові, на що він переважно не зважав. Стасеві ж Надія зраділа.

Посиділи, трішки випили горілочки, потеревенили.

Ніколи, навіть у молодості, Стас нічим не виділявся: ні статурою, ні здібностями, ні поведінкою. Він усе робив, як треба, і не більше. Ініціативи ніколи не виявляв, талантів особливих не мав. Його відмітними рисами були надійність і простота. Щоправда, ця простота нівелювала його найбільший і найсильніший талант — ту ж таки надійність.

Стаса можна було попросити зробити найбільш невдячну роботу, послати в магазин, зустріти чиюсь передачу з потяга. Він ніколи не відмовляв. За ці дрібні, здавалося, послуги іноді не вважали за потрібне й подякувати. Стас не ображався. Він добра людина. Життя Стаса — наче не лише його життя. Воно просто впліталося в долі й будні спочатку однокласників, потім однокурсників, потім просто друзів-приятелів або ж колег на роботі. Не всі ті, які користувалися його добротою, знали про його особисте життя, а дехто не цікавився навіть, де він працює, чи одружений. Чи здоровий…

Станіслав розповідав про себе з неохотою, але Богдан щиро цікавився, розпитував, і, відчувши це, Стас розповів, що працює в ріелторській фірмі, винаймає житло, бо свою квартиру віддав дружині, яка його кинула.

Надія знала Стаса давно, ще з інституту, але не звертала на нього уваги, бо поруч завжди був Богдан. Він і тільки він був об’єктом її обожнювання й любові. Справжньої, палкої, страдницької і (мабуть, вона це відчувала) невзаємної.

Попрощалися приблизно о десятій вечора. Богдан вивів Стаса з під’їзду, трішки пройшлися.

— Як гарно, що ми зустрілися! — Богдан подав Стасові руку. — А то прожили б у сусідніх будинках усе життя й жодного разу не зустрілися. Несправедливо.

— Так, несправедливо, — з якимось сумом повторив Стас.

Співробітник ЦРУ Майкл Давніс розгорнув теку, яку щойно занесли шифрувальники, і нетерпляче почав читати.

В Україні відбуваються події, які з упевненістю можна назвати тривожними. Ситуація в економіці й у політиці нестабільна. Влада на чолі з Президентом неймовірно швидко втрачає авторитет. Популярність у країні опозиційних сил, різних за напрямками й ідеями, зростає. Одностайності,